П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Бу… будь ласка!.. Беріть!.. Будь ласка!..

Гонобобель тут же, не роздумуючи, вкусив яблуко і аж зажмурився:

— Ух-х!.. Смакота!

Люська потяглася рукою до ящика.

— Та ви що?! — обурилася Шурочка. — Це ж не його! Це ж державне. Як так можна!

— Що значить — державне? — жуючи й захлинаючись, «обурився» й собі Гонобобель. — А… держава чия?.. Наша!.. Скажи, Куме?.. І справжні працівники торгівлі завжди знайдуть, як списати таку мізерію… Щось підгнило, щось побилося… Правда ж?

Кум Цибуля непевно знизав плечима, але тут же закивав, припрошуючи:

— Беріть, беріть!.. Будь ласка!.. Будь ласка!.. Беріть!.. Чого там…

Гонобобель так смачно жував яблуко, з таким хлебтанням вгризався в нього зубами, що відмовлятися було просто несила.

І спершу Люська, а потім Ромчик, Антоша й інші потяглися руками до ящика.

Цікава то річ, яку можна було б назвати «законом більшості». Як більшість щось робить, то й тебе (хоч, може, й не дуже ти спершу хочеш) тягне якась сила так само зробити. Як всі, так і я.

А коли ще й бажання є? Коли в тебе, можна сказати, аж слинка тече — ну й хочеться ж укусити оте яблуко смачнюще!..

То як же його втриматися?..

Шурочка швидко-швидко заморгала і опустила очі:

— Хіба що найменшеньке… Щоб попробувати тільки…

Але як вона не вибирала, і їй дісталося велике й червоне-червоне (ну й ящик!).

Вона так почервоніла, коли взяла яблуко, що її обличчя і яблуко по кольору зрівнялися. Совісна була дівчинка Шурочка.

Вони стояли й дружно хрумкали, аж за вухами лящало, а Кум Цибуля дивився на них і усміхався лагідно.

— Ну яблука! Я ще таких зроду не їла. Чесне слово! Можна, я ще одненьке?.. — Люська благально глянула на Кума Цибулю.

— Бери… Звичайно… Це «макінтош». А зараз одержали «слава переможцям». От почекайте, скоро Альоша почне виносити… Ще тих покуштуєте…

Гришка Гонобобель, що хрумкав уже третє, враз застиг. На хвилинку одірвав яблуко від зубів і несподівано рішуче сказав:

— Ні! Гарного потрошку! Гайда, люди! Не будемо заважати. Будемо делікатними, як каже наша Горобенко.

Шурочка мало не вдавилася яблуком — от нахаба! Їй просто мову одібрало. Вона не знайшлася, що сказати.

А Гришка тим часом, схопивши з ящика ще одне яблуко, вітально підняв руку догори:

— Чао, Куме! Красненько дякую!.. Здорово мати своїх людей у торгівлі!.. Ги-ги!.. Чао!

І, гигикаючи, побіг собі геть.

Всі враз знітилися, поопускали очі й, бурмочучи «спасибі», «дякую», «до побачення», почали швиденько розходитися.

За хвилину Кум Цибуля лишився біля кіоска сам…

Шурочка Горобенко і Антоша Дудкін жили в одному будинку. Тому йти їм було в один бік.

Вони йшли і мовчали.