Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Усе позаду, Лайло, — він сумно всміхнувся. — Мені шкода, що ти дізналася, ким я був. Я навіть не уявляв, що мені буде так боляче й соромно перед тобою. Але цей рядок не викреслиш із моєї біографії. Він просто є. Точніше, був. Я заплатив за свої помилки і, певно, буду розплачуватись за них і в майбутньому. Але тебе це не торкнеться. Діти не відповідають за гріхи батьків.

— Тебе реально так просто відпустили? Так не буває навіть у кіно!

— Ну-у-у-у, — протягнув Шаушва,—ти казала, що знайти батька, якого ніколи не бачила, теж неможливо, а ось як воно вийшло. Якщо хочеш правду — мені вистачило грошей відкупитися, щоб мене залишили в спокої.

— Як і від мами?

— Саме так.

Він сидів і роздивлявся свої руки. Я присунула до себе чашку і знову колотила чай. Прірва між нами була ще глибокою, але вже трохи вужчою.

— І як ми будемо жити? Ну, тобто які в нас плани? — спитала я і здивувалася сама собі.

— А обирай! — Шаушва підвів погляд на мене. — Продамо квартиру в Харкові й купимо деінде. Де б ти хотіла жити?

Я розгубилася.

— Я... Я не знаю. В Україні.

— Київ?

Столицю я бачила лише на фото в підручних і по телевізору.

— Було б непогано. Головне — подалі від війни. Тільки в мене є кіт. Бублик. Без нього я нікуди не поїду.

— Люблю котів, — усміхнувся Шаушва. — Які ще умови?

— Ще в мене є друг, який дбає про кота, поки я тут, — додала, згадавши про Дімчині блакитні очі.

— Ну, ми його навряд чи заберемо до себе. Але ви зможете інколи бачитися. Що ще?

— 1 я хочу стати стюардесою, — вивалила всю інформацію, вирішивши бути чесною до кінця.

— Нема питань. Отримаєш гарну освіту, будеш знати кілька мов, облетиш увесь світ, — Шаушва розвів руки, немов обхоплюючи глобус.

— І останнє: це мені сниться?

Шаушва знову накрив мою руку своєю і раптом боляче ущипнув, так що я аж заверещала:

— Ти здурів?!

— Сорі, я всього лише хотів показати, що це не сон, — він ледь стримував сміх. — Ходімо вже звідси. Ми й так простирчали пів дня в цьому кафе, а нам ще до Нового року готуватися.

— Ой, точно! — згадала я. — Треба ж олів’є нарізати!

Я тільки зараз помітила, що зліва від мене переливається вогниками велика штучна ялинка.

— Готуйся загадувати бажання в новорічну ніч. Як бачиш, вони збуваються, — батько хитро всміхнувся, підніс руку вгору й клацнув пальцями, підкликаючи офіціанта. — Рахунок, будь ласка!

Харків, Україна

Січень 2020 — травень 2021

ХАРКІВ, ЯКОГО БІЛЬШЕ НЕМАЄ

РОМАН, ЯКИЙ ВИ ЩОЙНО ДОЧИТАЛИ, Я ПИСАЛА В ХАРКОВІ, на Салтівці. У панельному будинку на вулиці Бучми навпроти джерела, біля нового «чорного» «АТБ» та пекарні з найсмачнішим у світі «наполеоном». Десь тут, серед сірих панельок і яскравих новобудов у моїй уяві жила й героїня цього твору Ліля — дівчинка з охопленого війною Донбасу, що зненацька опинилася в передноворічному мирному місті. Місті, у якому я прожила більшу частину свого життя. Місті, якого більше немає.

Чи думала я, лягаючи спати ввечері 23 лютого 2022 року, що зранку почую і побачу війну з власних вікон? Я не була готова до такого, хоч і мала зібраний «тривожний» наплічник із документами й грошима. Та й чи можна бути готовим до війни, хоч би скільки ти до неї не готувався? Я часто повертаюся думками в той ранок, похвилинно прокручую його в голові. Син плакав, ми з чоловіком довго ловили кицьку, що сховалася, злякавшись вибухів. На вулиці було багато людей із валізами. Кондуктор тролейбуса, у який ми втиснулися, сказав, що це останній транспорт, за ним із Північної Салтівки більше нічого не їде. Через півтори години ми із сином, двома котами та родиною чоловікового друга через шалені затори вибралися на окружну, де побачили російські танки.