Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я кивнула, відчуваючи, як пришвидшується серце. І чого я хвилююся з найменшого приводу? Втім зараз привід був якраз не дрібним — вирішувалося все моє життя.

Ми мовчки вдягалися в коридорі. Коли я нахилилася, щоб застебнути змійку на черевиках, Шаушва раптом спитав:

— А ти могла б називати мене батьком?

Я завмерла, не розгинаючись. Добре, що він не бачить мого обличчя в цю мить. Дотягла до краю змійку, потім сіла на стільчик і зробила вигляд, що прибираю волосся з лиця, — аби закритися від нього.

— Може... пізніше... — відповіла й не впізнала свого голосу. — Коли точно знатиму, хто ти, — наголосила на останньому слові та глянула йому в очі.

Шаушва кивнув. Застебнув куртку, повісив на плече сумку від ноутбука, відчинив вхідні двері й простягнув руку, запрошуючи мене йти першою. Я натягнула на голову шапку і вийшла на сходовий майданчик. Серце закалатало ще шаленіше.

Під під’їздом нас уже чекало таксі. Обличчя водія чорної «шкоди» не виказувало жодних емоцій — якщо він і був незадоволений чорношкірими пасажирами, то успішно це приховував. Їхали ми мовчки. Я дивилася у вікно, Шаушва сидів поруч і вкотре проглядав документи, які дістав із сумки. Ковзаючи поглядом по будівлях, машинах і людях, що залишалися позаду, я підбирала слова, які скажу мамі, щоб не одразу спалахнув скандал.

Привіт, як ти?..

Чи, може: У тебе все норм?

Або: Ти окей?

Серед цих слів точно не буде таких:

Вибач мені.

Я скучила.

Їх я не вимовлю.

Не вибачатимуся. Не скажу, що скучала, — бо це буде неправдою.

Притулившись лобом до вікна, я хотіла лише одного — щоб усе це швидше закінчилося.

Автомобіль загальмував. Моя голова шарпнулась і стукнулася об скло. Шаушва поклав руку мені на плече.

— Приїхали.

Я повернулася до нього, потираючи забитий лоб. У цю мить мені хотілося водночас і повної визначеності, і щоб усе лишалося, як раніше. Поки Шаушва розплачувався з таксистом, я вийшла з машини і глибоко вдихнула, роздивляючись, куди ми приїхали. Навіть удень місто миготіло святковими перед-новорічними вогнями. Стовбури дерев обплутали гірлянди, над головою шелестіли сріблясті зірки. Мабуть, увечері тут неймовірно красиво.

— Ти готова? — таксі вже від’їхало, і Шаушва очікувально дивився на мене. — Твоя мати чекає нас у цій кав’ярні.

Я підняла голову, щоб роздивитися вивіску, але очі защипало і букви розпливлися. Залишилося лише блакитне миготіння дерев справа і зліва, від якого очі боліли ще дужче. Несподівано для нас обох я схопила Шаушву за руку. Його пальці були гарячими і сухими, наче й не панувала навколо ця морозна харківська зима. Він завмер, здивовано глянув на мене — і стиснув мою долоню у своїй.

— Не бійся, усе буде добре, — почула я, нерпі ніж висмикнула руку.

Маму я помітила одразу. Її червона сукня горіла, немовби маленька пожежа в кутку кав’ярні. Вона прийшла сама. Коли ми з Шаушвою підійшли до столика, мама нервово свайпила телефон.

— Привіт, — сказав Шаушва, — ми прийшли.

Вона підвела голову, і на мить мені здалося, що її очі розширилися від здивування. Уже за секунду встала, опанувала себе і криво всміхнулася.

— З’явився не запилився. Здоров був, папашо...

— І я радий тебе бачити. — Шаушва дивився на маму скептично, я б навіть сказала гидливо — так, наче вона була гусінню, яку він із подивом виявив на своїй руці.

Я гарячково переводила погляд із мами на Шаушву, із Шаушви на маму, намагаючись зрозуміти, що це означає. У роті пересохло, язик ледь ворушився, та я все ж запитала:

— Він справді мій батько? Це справді він?

Мама скривила нафарбовані червоним губи й відмахнулася від мене, як від набридливого нічного комара.