Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хвилювання майже не дозволило мені поспати. Усю ніч я крутилася з боку на бік та міцніше стискала повіки, але сон усе не йшов. Натомість у голову лізли різні думки, переважно дурні, як завжди буває під час безсоння. Не знаю, о котрій я заснула, але снилася мені така дурня, що й на голову не натягнеш. Ніби ми з мамою й татом живемо в Африці в якійсь халупі, причому мама теж стала чорношкірою. Я весь час намагалася розгледіти обличчя батька, але його не було — лише розмита чорна пляма замість обличчя. Це було дивно — жити з людиною і не знати, яка вона на вигляд, але маму все влаштовувало. Я спитала її, чи було в батька колись лице, і вона сказала, що його вкрали ще до мого народження. Раптом з’явилася Бісектриса з довгою указкою і вперіщила маму по пальцях, а потім заверещала: «Наше прізвище було, є і завжди буде Зеро!»

І тут я прокинулася. Сіла на ліжку, обпершись спиною на бильце. У голові шуміло, серце заходилося. Щось воно останнім часом часто пришвидшується. Кімнатою від вікна розливалася сірість, наче натякаючи, що сонця сьогодні не треба чекати. Я опустила ноги на підлогу, встала, відхилила штору — над снігом висів туман. У ньому тонули дерева і дитячий майданчик навпроти. Я не люблю похмурі дні, я люблю сонце. Може, це все через моє африканське походження, але за відсутності сонця мені фізично погано. Падає настрій, крутиться голова, шлунок бурчить, як навіжений. Медсестра Клізма назвала це «ВСД», а я думаю, що це просто нестача сонця в організмі. Значить, вирішальний день мого життя буде отакий — сірий і невизначений.

Я ввімкнула комп, щоб подивитися, котра година, бо виходити на кухню не хотілося — раптом там Шаушва. Була майже восьма, а відчувалось, наче це ранній ранок. За вікном починалася звична метушня — люди тягнули ялинки та важкі пакети з «АТБ» чи «Сільпо». Я стояла й дивилася на це, поки в мене не змерзли ноги, потім знову залізла під ковдру. Думати було боляче. Коли я намагалася прокрутити в голові можливі варіанти розвитку подій сьогодні, хтось немовби починав фігачити череп молотком ізсередини. Точніше, двома молотками, цілячись у скроні з обох боків. Не люблю пити таблетки, але схоже, доведеться.

Застогнавши, я встала. Гупання в голові посилювалось від найменшого руху. Біль накочувався хвилями, пульсував у черепній коробці. Здавалося, моя голова от-от вибухне. Я вийшла на кухню, тягнучи ноги по підлозі. Десь там має бути хоч якесь знеболювальне.

Шаушва сидів за столом і читав. Уся стільниця перед ним була завалена паперами, а на відстані простягнутої руки стояв увімкнений ноут.

— Є щось від голови? — не привітавшись, запитала я.

Він підвів на мене голову. Обличчя — стурбоване і здивоване водночас.

— Ти щось сказала?

— Кажу, таблетки є? Дуже болить голова.

Він відклав убік папери, підвівся зі стільця, дістав аптечку з шафки й почав у ній порпатися. Як знайшов, простягнув мені кілька блістерів.

— Ібупрофен, спазмалгон, кетанов. Вибирай — усе від болю.

— Та ти на ньому знаєшся, я бачу, — спробувала пожартувати, але Шаушва тільки розсіяно ковзнув по мені поглядом і знову сів за читання документів.

Я виколупала з блістера рожеву таблетку, затисла її в долоні. Прочитала: «Ібупрофен».

— Однієї таблетки ібупрофену досить?

— Пий дві, там дозування по 200 міліграмів, — відповів Шаушва, не відриваючись від паперів.

— Який ти розумний. Інформація про 200 міліграмів мені дуже допомогла, — пробурчала я, виколупуючи другу таблетку.

Запила знеболювальні ледь теплою водою з чайника. Голова запульсувала сильніше, ще й таблетки застрягли десь у стравоході. Довелося залити в себе ще пів чашки води.

Шаушва тим часом підсунув до себе ноутбук і зосереджено стукотів клавішами, не звертаючи на мене жодної уваги. Я знову відчула себе нікому не потрібною. Покинутою. Навіть якщо він мій батько, хто сказав, що з ним мені буде краще, ніж із мамою? Татусь-драгдилер, який знається на таблетках, а може й сам на них сидить, — нафіга мені таке щастя?

— А ти сам пробував? Ну, ту наркоту, яку продаєш? — я поставила питання руба.

Він зітхнув, сердито глянув на мене.

— Лайло, якщо в тебе болить голова і від цього поганий настрій, це не значить, що можна мене діставати. Ні, я не вживаю наркотиків, якщо тебе це цікавить. Так, я пробував, і мені не сподобалося. І тобі не раджу цього робити.

— Не радиш? Тоді чого продаєш іншим?

Шаушва зітхнув удруге.

— Я вже казав тобі. Це моя помилка, за яку мені розплачуватися до кінця життя. Якби свого часу я відмовився це робити, мене просто вбили б. Можливо, це було б краще. Але сталося, як сталося. Я живий і вже відпрацював свій борг. Баста, я зав’язую.

— І совість тебе не мучить? — мені хотілося зробити йому боляче, аби він відчув бодай частину того, що відчувала всі ці роки я.

Він потер обличчя руками, нахилив голову, зчепив пальці на потилиці. Потім випрямився, глянув мені в очі.

— Мучить, Лайло. Мучить. Я не можу спати без снодійних, і навіть з ними бачу вночі лише жахи. Але тепер я маю заради чого жити.

— Заради чого? — перепитала я, відчуваючи, як швидко забилося серце.

— Заради тебе, Лайло. Заради тебе...

Він затримав на мені довгий погляд. Його очі здалися підозріло блискучими. Але вже за мить він знову поринув у документи, сухо сказавши: