Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я ще зайнятий. Поснідай, якщо хочеш.

— Коли підемо до мами? — я стояла в нього над душею, мені була потрібна інформація.

— Коли закінчу. Домовлялися на 12-ту, — не дивлячись на мене, відповів Шаушва і махнув рукою. — Не відволікай, прошу. Це важливо для тебе і для мене.

Я знизала плечима й увімкнула чайник. Якщо я йому заважаю, міг би попрацювати у своїй кімнаті. Раптом піймала себе на думці, що вже почуваюся господинею в цій квартирі. До хорошого звикаєш швидко. Тут я почувалась, як удома. Може, це і є мій справжній дім?

Голова трохи перестала боліти, і мої думки перескочили на Бублика. А якщо Шаушва, тобто батько, не дозволить забрати його сюди? Тобто якщо він справді виявиться моїм батьком. Я насупилася й затрусила головою. Не можна про це зараз думати. Це як із мріями: один раз комусь розповіси — і вони вже ніколи не збудуться. Мрії треба тримати при собі.

Глянула на Шаушву — він продовжував зосереджено читати. Як він може бути таким спокійним, коли мене аж вивертає від хвилювання? Схоже, він упевнений у своїй правоті. Чайник забулькав і вимкнувся. Зітхнувши, я залила окропом пакетик чаю. Хотіла запитати Шаушву, чи заварити і йому, але передумала — він так і не підняв голови. Колотила ложкою свій чай стоячи — приєднуватись до Шаушви за столом не хотілося, тим більше він усе там завалив паперами. Я взяла чашку й навшпиньках пішла до своєї тимчасової кімнати.

— Будь готова за годину, поїдемо на таксі! — гукнув мені, не відриваючись від паперів.

Не відповівши, я поставила чашку на підлогу, щоб увімкнути ялинку. Хай у цьому домі буде хоча б ілюзія свята.

Я сиділа на ліжку в кімнаті й ковтала гарячий чай, що аж обпікав горло і стравохід. Шлунок звело від хвилювання. Коли за кілька годин вирішиться твоя доля, у горло не полізе й малесенький шматок. Я випила половину та відставила чашку. Час тягнувся, як пережована гумка, якою в школі мені часто стріляли в спину. Коли вона потрапляла у волосся, той шматок доводилося просто вистригати.

Зняла піжаму й перевдяглася в одяг, у якому прийшла сюди кілька днів тому, — білий в’язаний светр і сині джинси на флісі. Речей я не мала, забирати з собою було нічого. Якщо це останні мої хвилини в цьому домі, завтра тут не залишиться й сліду від моєї присутності. Піжаму я акуратно склала на ліжку, яке перед цим застелила. Згадала, що забула передзвонити Дімці після того, як застала його під час бігу, тож довелося знову вийти на кухню в пошуках телефону. Він лежав там, де й завжди — па стільниці обабіч чайника.

— Ти готова? — спитав Шаушва, не відриваючи погляду від екрана ноута. Його пальці стукотіли по клавішах без упину.

Я кивнула. Потім подумала, що він цього не помітить, і сказала:

— Готова, почекаю в кімнаті.

Запхала телефон у задню кишеню джинсів, наче ховаючись від нього, буцім я була крадійкою, що збирається поцупити гаджет, і прошмигнула назад у спальню. Набрала Дімку, міряючи кроками кімнату.

— Алло! — він відповів так швидко, що я навіть не встигла вдихнути.

— Це я, — сказала в телефон після вдиху. — Ти зараз не бігаєш?

Дімка засміявся.

— Ні, уже зр-ранку побігав.

— Ну ти даєш. Як Бублик?

— Та добр-ре все з твоїм Бубликом, др-рихне ось на дивані поруч. Кр-раще р-розкажи, що там у тебе.

Мені страшенно хотілося розповісти йому про те, скільки всього сталося зі мною за цей передноворічний тиждень. А ще про те, як мені страшно зараз, коли вирішується все моє подальше життя. Але я знову згадала, що озвучені мрії не збуваються.

— Та все норм, — відповіла ухильно. — Розкажу тобі вже після Нового року, трохи зайнята зараз.

— Як там хахаль твоєї матусі? Нор-рмальний чувак чи так собі? — Дімка не вгавав. — Забер-ре вас у Дойчланд?

— Та звідки мені знати, чувак як чувак, — огризнулась я, відганяючи видіння Зігфріда зі спущеними штанами.

— А коли ви повер-ртаєтесь?

— Після Нового року, ще точно не знаю.

— Ясно, що нічого не ясно, — сказав Дімка насмішкувато. — Ну, окей. Коли захочеш поговор-рити й усе р-розпо-вісти —дзвони, ми з Бубликом вислухаємо.

Дімка вимкнувся, не давши мені попрощатися. Знову образився, мабуть. Відчуває, що я щось від нього приховую. Ну й хай. Розповім уже завтра, коли все стане ясно і буде чим поділитися. Тоді він або порадіє за мене, або поспівчуває мені. Одне з двох.

Я крутила в руках телефон і думала, що скажу мамі, коли побачу її знову, як Шаушва обережно постукав до мене. Коли я відгукнулась, просунув у відчинені двері лише голову.

— Ходімо, — сказав чи то запитально, чи то ствердно.