Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я ще не вижила з розуму, щоб не впізнати того, хто зіпсував мені життя.

Вона знову сіла, присунула стілець ближче до столу і схопилася за чашку з чаєм. На пальці зблиснув перстень із невеличким камінцем — раніше його в неї не було. Коли мама розмішувала чай, я помітила, що її руки дрижать. Мене й саму починало тіпати від важливості моменту і тих змін, які він для мене означає. Шаушва сів напроти мами, почав діставати з сумки документи. Я стояла ні в тих ні в сих. Усі ми були чужими одне одному. Мама не спитала, як я, не обійняла, не взяла за руку. Я почувалася товаром, який перепродують з одного магазину в інший.

Шаушва глянув на мене знизу вгору, підсунув до себе стільця.

— Сідай біля мене.

Мама тільки пирхнула на це, розпрямила пальці та глянула на перстень, потім знову взялася за чашку.

— Тепер ти щаслива? — бовкнула я.

Мої внутрішні розгубленість і злість шукали виходу.

Мама нервово засміялася.

— Ти ж хотіла знайти батька. Ось він — бери! Я теж маю право на щасливе життя.

«Щасливе життя» для неї означало життя без мене. Хто б сумнівався.

— Ти ж казала, що він мені бреше й не може бути моїм батьком! — нагадала я.

Шаушва здивовано витріщився на маму.

— Це ж було до того, як я його побачила, — вона ніби почала виправдовуватись, її очі забігали. Зітхнувши, вона глянула мені в обличчя і сказала: —Лілю, це справді твій батько.

— Її звати Лайла, — твердо мовив Шаушва.

Мама знову пирхнула.

— Ну-ну, бачу, ви два чоботи пара. Швидко знайшли спільну мову. Тим краще. Ліл... Лайло, ти хочеш залишитися з батьком?

— А в мене є вибір?

— Немає, — вона крутила в руках ложку. — Я їду із Зігфрідом до Німеччини. Тебе не запрошено.

Мама поводилась, як завжди. Грубо, безцеремонно, егоїстично. Але принаймні вона була чесною. Чесною у своїй нелюбові до мене. Я дивилася на них обох і не могла уявити, що колись між ними були почуття. Довіра, любов, пристрасть. Чи трималися вони за руки? Як вони цілувалися? Чи засинали вночі в обіймах? Зараз вони дивилися одне на одного, як бродячі собаки перед бійкою. Я підперла голову руками і сховала обличчя. Спустошеність — ось що я зараз відчувала. Я знайшла батька, якого мріяла знайти все своє життя, і остаточно втратила маму, якої, по суті, у мене ніколи й не було. Обоє вони були для мене чужими. Батько — ще чужим, мама — уже давно чужою.

Хтось обережно торкнувся мого плеча. Шаушва. Він стурбовано дивився на мене.

— Ти нормально?

Я кивнула. В очах пекло й боліло.

— Може, пересядеш за отой столик? Я замовлю тобі чай і тортик. Нам із твоєю мамою треба дещо... м-м-м-м... обговорити віч-на-віч. А це розмова не для дитячих вух.

Я кивнула, встала і слухняно пішла за столик у кутку біля вікна. Не запротестувала і не сказала, що вже давно не дитина, бо мені 15 і я бачила війну на власні очі, адже зрозуміла, про що вони говоритимуть. Про гроші. Шаушва дасть їй грошей, щоб вона мене відпустила. По-хорошому, це мама мала б йому платити, аби здихатися мене. Та, знаючи її, легко уявити, скільки нервів вона витріпає перед тим, як віддати мене. Точніше, продати. Я дивилась, як Шаушва підсуває до неї якісь документи, а вона їх уважно вивчає. Він дав мамі в руки пухкий пакунок, вона швидко його схопила й поклала собі на коліна. Потім опустила голову, навіть із мого місця було видно, як ворушаться її губи. Гроші. Мама рахує гроші, які Шаушва заплатив за мене.

Я б заплакала від жалю до себе, але тут офіціант приніс чай і три шматки торта: «наполеон», шоколадний і з фруктами. Певно, Шаушва не знав, який я б вибрала, то й узяв кілька. Я їла торти — усі три, по черзі, однією ложкою, а «батьки» все говорили, сперечались, торгувалися. Слів я розібрати не могла — обоє розмовляли пошепки, криючись, наче коханці, які не можуть сваритися на людях, щоб не викрити себе. Шаушва тицяв пальцем на щось у паперах, підносив аркуші мамі мало не до носа, а вона відмахувалась від нього і щось шепотіла з перекошеним обличчям. Її червоні губи то вигиналися, то витягувалися трубочкою. Мама нервувала. Я доїла «наполеон» і випила пів чашки чаю. Шаушва потягнувся до сумки, щось дістав і помахав цим перед мамою. Паспорт. Вона розсміялася й покрутила пальцем біля скроні. Мама вважає його ненормальним, бо він зв’язався зі мною, ходячим нещастям, невдахою.

Зеро.

Своєю донькою? Так, його донькою.

Я досі не вірила в те, що відбувається зараз, просто переді мною, наживо. Знайти батька, якого ніколи не бачила і який міг жити будь-де у світі, а опинився в Харкові, — це повне бінго. Джекпот. Хіба ж так буває?! Якби я справді була повним зеро, мені б так не пощастило. Хіба ні?

Дожовуючи шоколадний торт, я відчула як від шлунка до горла піднімається нудота. Відсунула тарілку і зробила ще ковток чаю. Мама тим часом перехилилася через стіл і щось шепотіла Шаушві на вухо. З його обличчя було видно, що він злиться. Урешті він різким жестом виставив перед собою обидві руки долонями назовні, відсуваючи маму й водночас ніби капітулюючи перед її умовами. Потім дістав із сумки ще один конверт і кинув його на стіл перед мамою. Саме кинув, а не дав їй у руки. Вона спритно його схопила, сховала на коліна, схилила голову. Коли ж знову її підвела, то всміхалася. Широко і щасливо. Від цього мене занудило ще сильніше. Я заплющила очі й глибоко вдихнула, щоб угамувати шлунок і не обблювати все навколо.

Коли розплющила очі, здивувалася — крім мами й Шаушви за столиком сидів ще один чоловік. Товстий, з обличчям, як у бульдога, й обвислими щоками. Вдягнений він був у синій костюм із занадто яскравою червоною краваткою з малюнком. Чоловік щось пояснював мамі, гортаючи папери, а вона кивала головою, погоджуючись. А це ще хто такий?.. Точно не Зігфрід. Невже ще один мамин мужик? Однак його поведінка підказувала — це щось інше, не особисте, це пов’язано зі мною. Чоловік ручкою показував мамі щось у паперах, вона ж їх слухняно підписувала. Коли поставила останній підпис, «бульдог» підвівся, за ним устали мама й Шаушва. Усі потиснули одне одному руки, як мафіозі в кіно.