Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він підняв погляд до портика церкви, де вгорі були зображення Страшного Суду, посічені дощами й негодою. Під ними, за подвійними дверима, знаходилася ніша, в якій стояв Творець із гнівним виразом обличчя, чия піднята права рука свідчила радше про кару, ніж про помилування. У лівій руці Він тримав відкриту книгу, й Корсо не міг уникнути неминучого зіставлення ідей. Він подивився навколо себе, на вежу церкви й навколишні будівлі. На фасадах збереглися єпископські герби, і Корсо сказав собі, що й цей майдан колись бачив, як на ньому палахкотіли вогнища Інквізиції. Зрештою, це було Толедо. Плавильний тигель потаємних культів, містичних ритуалів і фальшивих новонавернених. І єретиків.

Він випив велику порцію джину, перш ніж повернутися до книжки. Латинський текст, написаний скороченими словами, заповнював інші сто шістдесят сім сторінок, остання була білою. Дев'ять наступних сторінок були знаменитими ілюстраціями, що, згідно з легендою, надихалися самим Люцифером. Кожна ксилографія позначалася латинською, гебрейською і грецькою цифрами, супроводжуваними латинською фразою, скороченою в той самий спосіб, що й інший текст. Розглядаючи текст та ілюстрації, Корсо замовив третю порцію джину. Малюнки нагадували фігури Таро або стародавні середньовічні гравюри: король і жебрак, пустельник, повішений, мрець і кат. На останній гравюрі вродлива жінка осідлала дракона. Вона здавалася надто гарною, щоб відповідати церковній моралі тієї епохи.

Він знайшов ідентичну ілюстрацію в «Універсальній Бібліографії» Матеу; хоч насправді це не була одна й та сама ілюстрація. Корсо тримав у руках примірник Терраля-Коя, тоді як ілюстрація відтворювала гравюру з іншої книжки, про що старий ерудит з острова Мальорка повідомляв у 1929 році.

Torchia (Aristid.) De Umbrarum Regni Novem Portis. Venetiae, DepudAristidem Torchiam. MD-CLXVI. In folio. 160 стор. включно з палітурками. 9 гравюр на дереві. Надзвичайна рідкість. Відомі лише 3 примірники. Бібліотека Фаргаша, Синтра, Португалія (див. ілюстрацію). Бібліотека Кой, Мадрид, Biblioteca Coy, Madrid, Іспанія (бракує гравюри 9). Бібліотека Мореля, Париж, Франція.

Тут відсутня гравюра 9. Це неправильно, визначив Корсо. Ксилографія номер 9 була неторканою в тому примірнику, який він тримав у руках, що перебував спочатку в бібліотеці Кой, потім у Терраль-Кой, а тепер є власністю Варо Борха. Безперечно, йшлося про друкарську помилку або про помилку самого Матеу. У 1929 році, коли він видав «Універсальну Бібліографію», техніка друкарства й поширення не була такою розвиненою. Більшість ерудитів згадувала про книжку, про яку знали лише з чуток. Можливо, один примірник був відсутній і на одній з інших двох книжок. Корсо зробив помітку на полях. Він повинен це з'ясувати.

Дзиґарі видзвонили тричі, й голуби піднялися в небо з церковної вежі та з дахів. Корсо стрепенувся, але приходив до тями повільно. Він помацав собі одяг, дістав із гамана банкноту й поклав її на стіл. Джин наповнив його приємним відчуттям відстороненості від усього зовнішнього, звуки й образи зовнішнього світу доходили до нього ніби крізь вату. Він поклав книжку й теку з паперами до парусинової сумки, закинув її на плече і стояв кілька секунд, споглядаючи панораму портика. Він не квапився, і йому хотілося розвіятись, тому він вирушив на вокзал пішки.

Дійшовши до собору, він вирішив перетнути криту галерею, щоб скоротити шлях. Проминув зачинений кіоск для туристів і затримався на мить, дивлячись на порожні підмостки перед настінними картинами в ресторані. Людей тут не було, і його кроки лунали під склепінням. Одного разу йому щось вчулося поза спиною. Якийсь священик, либонь, прийшов пізно до сповідальні.

Крізь залізну хвіртку він вийшов на вузьку й темну вулицю, стіни будинків на якій були обдерті автомобілями. Тоді він почув, як поблизу загуркотів невидимий для нього двигун, і метнувся в протилежний бік. Він побачив перед собою світлофор, трикутник, який попереджав про вузькість вулиці, а коли опинився перед ним, то почув, як машина позаду рвучко прискорила хід і швидко наближається до нього. Надто швидко, подумав він і хотів обернутися, але повернути голову вдалося лише наполовину й побачити, як чорна маса навалюється на нього. Його рефлекси були трохи притуплені джином, але, на щастя, увага прикута до світлофора з дорожнім знаком. Він інстинктивно притиснувся до нього, намагаючись пролізти у вузьку щілину між металевим стовпом і стіною. На щастя, йому вдалося втиснутися в ці кілька сантиметрів, і тому автомобіль ударив його лише по руці. Удар був сухий і болючий, і він упав навколішки, вдарившись об нерівну бруківку, але встиг побачити, як автомобіль, зарипівши шинами, зник унизу вулиці.

Розтираючи забиту руку, Корсо рушив далі до вокзалу. Але тепер він знай озирався назад, і сумка з «Дев'ятьма Дверима» обпалювала йому плече. Він мав лише три секунди, щоб подивитися на машину, але їх йому вистачило. Цього разу він сидів за кермом не «ягуара», а «мерседеса», але той, хто ледь не наїхав на нього, був смуглявим індивідом із вусами й шрамом на обличчі. Суб'єкт із бару Макарової. Той самий, якого він бачив в однострої шофера, що читав газету перед будинком Ліани Тайлефер.

IV. Людина зі шрамом

Звідки він іде, я не знаю; але куди він іде,

я можу вам сказати: він іде до пекла.

«Граф Монте-Крісто».

А. Дюма

Споночіло, коли Корсо дійшов до свого дому, відчуваючи гострий біль у пошкодженій руці, яку він запхав до кишені плаща. Він пішов до ванної, підняв із підлоги свою зім'яту піжаму та рушник і потримав зап'ясток п'ять хвилин під струменем холодної води. Після того відкрив дві коробки консервів і повечеряв, стоячи на кухні.

День у нього був дивний і небезпечний. Він міркував над цим, збентежений розвитком подій, хоч думав про них більше з цікавістю, ніж із тривогою. Уже досить давно його поведінка перед несподіваним звелася до позбавленого пристрастей чоловіка, який вважає, що життя зробило крок назад. Ця відсутність компромісів, це нейтральне ставлення до подій, виключало його з головних ролей. Аж до сьогоднішнього ранку в толедському провулку його роль завжди зводилася до ролі виконавця. Жертвами були інші. Щоразу, коли він комусь брехав або вів із кимось перемовини, усе відбувалося об'єктивно, без морального зв'язку з людьми чи речами, що були лише матеріалом його праці. Лукас Корсо працював на маргінесі, завжди залучений до справи лише формально — третім байдужим. Мабуть, така поведінка дозволяла йому завжди почуватися в безпеці в той самий спосіб, як тоді, коли він знімав окуляри, далекі люди й об'єкти перетворювалися для нього на неясні розпливчасті обриси, існуванням яких він міг нехтувати, позбавивши їх формальної обгортки. Проте тепер конкретний біль у покаліченій руці, відчуття погрози, готової розрядитися у його життя, вдавшись до насильства, чиїм об'єктом був він, а не хтось інший, говорили про тривожні зміни в його панорамі. Лукас Корсо, який стільки разів грав роль ката, не мав звички вважати себе чиєсь жертвою. І це виводило його з рівноваги.

Проте через біль у руці він відчував, як натяглися його сухожилля, а в роті пересохло. Тому він відкрив одну пляшку джину й знайшов аспірин у своїй полотняній сумці. Він завжди носив із собою чимало своїх речей — книжки, олівці та кулькові ручки, напівзаповнені нотатники, швейцарський ніж, який годився для багатьох потреб, паспорт і гроші, товстий телефонний довідник і книжки, свої та чужі. Завдяки всьому цьому, він у будь-яку мить міг зникнути, як равлик у своїй черепашці. Ця сумка дозволяла йому вигадувати імпровізований дім, місце перебування в будь-якому місці, куди його закидав випадок або клієнти: в аеропортах, на вокзалах, у запилюжених книгарнях усієї Європи, в готельних кімнатах, які в його пам'яті залишалися одним місцем перебування зі змінними межами, з несподіваними пробудженнями, підстрибуванням у темряві, пошуками навпомацки електричного вимикача, де він заплутувався в телефонних дротах, дезорієнтований і розгублений. Хвилини білої порожнечі, вихоплені з життя та зі свідомості. Він ніколи не був переконаний ні в чому й навіть у собі самому, коли розплющував очі протягом перших тридцятьох секунд, коли тіло скидало із себе обійми сну швидше, аніж думка чи пам'ять.

Він сів перед комп'ютером, який поставив на стіл з одного боку, й поклав ліворуч свої нотатники та кілька довідників. А праворуч він примостив «Дев'ять Дверей» і досьє з дослідженнями Варо Борха. Потім відхилився назад у кріслі із сигаретою, яка протягом п'ятьох хвилин згорала між його пальцями, хоч він навіть не підносив її до губів. У цей час він не робив нічого, а лише ковтками допивав джин, дивлячись на порожній екран комп'ютера та на пентаграму, яка прикрашала палітурки книжки. Нарешті він начебто прокинувся. Поклав згорілу сигарету до попільнички, зручніше приладнав на носі свої окуляри з погнутою оправою й почав працювати. Досьє Варо Борха збігалося з «Енциклопедією друкарів та рідкісних і цікавих книжок» Крозе.[39]

ТОРК'Я, Аристид. Венеційський друкар, гравер і палітурник. (1620–1667). Друкарський символ: змія і дерево, розколене спалахом блискавки. Навчався в Лейдені (Голландія), у майстерні Ельзевірів. Повернувшись до Венеції, видрукував серію творів на філософські та герметичні теми малого формату (in-12, in-16), які дуже цінувалися. Особливо треба відзначити «Таємниці мудрості» Ніколаса Таміссо (3 томи, іп-12, Венеція 1650) і дуже цікаву книжку «Ключ до взятих у полон думок» (1 том, 132 X 75 мм, Венеція 1653), три книжки «Мистецтва Паоло Есте» (6 томів, іп-8, Венеція 1658), Цікаве пояснення ієрогліфічних таємниць та фігур (1 том, іп-8, Венеція 1959), передрук «Утраченого слова» Бернардо Тревізано[40] (1 том, іп-8, Венеція 1661) і (Дев’ять Дверей до Царства Тіней) (1 том, in-folio, Венеція 1666). Передрук цього останнього твору віддав його до рук Інквізиції. Його майстерню було знищено, з усім надрукованим і підготовленим до друку матеріалом, який у ній знаходився. Торк'я розділив долю своїх творів. Засуджений за магію й чаклунство, він помер на вогнищі 17 лютого 1667 року.