Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Корсо роздратовано відвів погляд від екрана. Відчуття зрадило його, загубившись у закутнях його пам'яті, й він не міг нічого ідентифікувати. Він підвівся на ноги й ступив кілька кроків по темній кімнаті. Потім спрямував світло на стосик книжок, які лежали на підлозі біля стіни. Нахилився й дістав звідти два товсті томи, найновіше видання «Мемуарів» Александра Дюма-батька. Підійшов до столу й почав гортати їх, аж поки три фотографії не привабили його увагу. На першій із них Дюма сидів і його африканське походження було очевидним — африканська кров просвічувала крізь шкіру, кучеряве волосся, обличчя мулата. Він з усмішкою дивився на Ізабель Констан, яка — Корсо прочитав під фотографією — мала п'ятнадцять років, коли стала коханкою великого романіста. На другій світлині Дюма був зображений уже чоловіком зрілим зі своєю дочкою Марі. Патріарх фейлетонного роману був тоді на вершині успіху й позував перед фотографом із поблажливою незворушністю. Третя фотографія, на думку Корсо, була, безперечно, найцікавішою й найбільш значущою. На ній Дюма мав шістдесят п'ять років, сиве волосся, проте був високий і сильний, з-під розстебнутого жилета визирав круглий живіт, і він обіймав Аду Менкен, одну із своїх останніх коханок, котра, як повідомляв текст, «після сесій спіритизму та чорної магії, якими вона захоплювалася, полюбляла фотографуватися майже голою з найвизначнішими чоловіками свого життя…». Шия, руки та ноги Менкен були на фотографії голими, що в ті часи вважалося ознакою скандальної розпусти, й молода жінка, яка приділяла більше уваги фотокамері, аніж тому, хто стояв поруч із нею, поклала голову на могутнє праве плече старого письменника. Щодо цього останнього, то його обличчя віддзеркалювало широке й розгульне життя, переповнене розвагами та втіхами. Губи між розпухлими щоками життєлюба скривилися в задоволеній та іронічній усмішці. Очі дивилися на фотографа з насмішкуватим закликом: ти мене зрозумій. Гладкий дід, наче рідкісний трофей, виставляє напоказ безсоромну й палку дівчину, він, про чиїх персонажів і чиї пригоди мріяли стільки жінок. Так ніби старий Дюма просив пробачити йому, що він задовольнив забаганку сфотографуватися юної й симпатичної дівчини з її ніжною шкірою і палкими устами, яку життя зберегло для нього на останньому відрізку його життєвого шляху, лише за три роки до його смерті. Старий безсоромник.

Корсо широко позіхнув і згорнув книжку. Його наручний годинник, старовинний хронометр, який він останнім часом нерідко забував накрутити, зупинився на дванадцятій годині з чвертю. Він підійшов до вікна й відчинив одну зі стулок, дихаючи свіжим повітрям ночі. Вулиця, на перший погляд, була безлюдна.

Усе дуже дивно, сказав він собі, повертаючись до столу, щоб вимкнути комп'ютер. Його погляд зупинився на теці з рукописом. Він машинально її відкрив, знову переглянувши п'ятнадцять аркушів, одинадцять синіх і чотири білі. «Apres des nouvelles presque desesperes du гоі…» Після майже розпачливих новин про короля… Він став перебирати купу книжок, шукаючи величезний червоний том із підсумковим виданням — J.C.Lattes, 1988, — яке включало в себе весь цикл «Мушкетерів» і «Монте-Крісто» у виданні La Vasseur із гравюрами, майже сучасними Дюма. Він знайшов розділ під заголовком «Анжуйське вино» на 144 сторінці й став читати, порівнюючи його з первісним рукописом. Крім деяких неістотних дрібних розбіжностей, обидва тексти були ідентичними. У книжці розділ ілюстровано гравюрами Уйо за малюнками Моріса Лелуара.[41] Король Людовік XIII прибуває в Ля Рошель на чолі десятитисячного війська, причому попереду його ескорту їдуть чотири вершники з мушкетами в руках, у камзолах і крислатих капелюхах мушкетерів де Тревіля: немає сумніву, що троє з них — Атос, Портос й Араміс. Незабаром вони зустрінуться зі своїм другом д'Артаньяном, поки що простим кадетом гвардійців пана Дезессара. У цю мить гасконець не знає, що пляшки з Анжуйським вином — це отруйний подарунок його смертельного ворога Міледі, яка прагне помститися д'Артаньянові за образу, коли він, прикинувшись графом де Бардом, ковзнув до ліжка шпигунки кардинала Рішельє, всю ніч утішаючись коханням, призначеним для іншого. Крім того, щоб ускладнити ситуацію, д'Артаньян випадково розкрив жахливу таємницю Міледі: побачив квітку лілеї на її плечі, ганебний знак, випалений там катом. Беручи до уваги ці перші відомості та характер Міледі, зміст другої ілюстрації здається очевидним: перед приголомшеними поглядами д'Артаньяна та його друзів слуга Фурро помирає в жахливих муках, бо він випив вина, призначеного для його пана. Зачарований магією тексту, якого він не читав двадцять років, Корсо дійшов до абзацу, в якому мушкетери й д'Артаньян розмовляють про Міледі:

— …Чудово, — сказав д'Артаньян Атосу. — Ти все бачиш, любий друже. Це війна не на життя, а на смерть.

Атос похитав головою.

— Так, так! — сказав він. — Я все бачу. Але ти не сумніваєшся, що це вона?

— Я переконаний.

— А я мушу признатися, що досі сумніваюся.

— А ота лілея на її плечі?

— Це англійка, що вчинила якийсь злочин у Франції і яку за це затаврували.

— Атосе, це твоя дружина, — сказав д'Артаньян, — я тебе запевняю. Ти хіба не бачиш, як збігаються всі прикмети?

— Я готовий заприсягтися, що моя колишня дружина померла, я повісив її надійно.

Цього разу головою похитав д'Артаньян.

— То що будемо робити? — запитав юнак.

— Ти маєш рацію, не можна жити так, із мечем, підвішеним над твоєю головою, — сказав Атос. — Треба якось вийти з цієї ситуації.

— Але як?

— Спробуй де-небудь зустрітися з нею й порозумітися. Скажи їй: «Мир або війна! Даю вам слово дворянина, що ніколи нічого проти вас не скажу й ніколи нічого не матиму. А ви, зі свого боку, пообіцяйте, що нічого не вчините проти мене. А інакше я дійду до канцлера, до короля, знайду для вас ката, налаштую проти вас двір, розповім про тавро на вашому плечі, віддам вас під суд, а якщо вас виправдають, тоді я вас уб'ю, даю вам слово дворянина, в якомусь закутні, як убив би скаженого пса.»

— Така система мене влаштовує, — сказав д'Артаньян.

Спогади тягнуть за собою інші спогади. Зненацька Корсо побачив миттєве видіння, яке промайнуло в його думках. Йому вдалося впізнати його, перш ніж воно зникло, і це знову виявився індивід у чорному костюмі, шофер «ягуара», що стояв перед будинком Ліани Тайлефер, чоловік за кермом «мерседеса» в Толедо… Чоловік зі шрамом на обличчі. І це Міледі розворушила йому пам'ять.

Він поміркував над цим, збитий із пантелику. Й незабаром образ виник перед ним із надзвичайною чіткістю. Образ Міледі, природно. Він побачив Міледі де Вінтер такою, якою вперше побачив її д'Артаньян. Такою, якою вона визирнула з дверцят своєї карети в першому розділі роману перед готелем у Мензі. Міледі, яка розмовляла з незнайомцем… Корсо швидко перегорнув сторінки, шукаючи потрібний йому абзац. Він знайшов його без труднощів:

…Чоловік від сорока до сорока п'яти років, із чорними й проникливими очима, блідим обличчям, великим носом, чорними й акуратно підстриженими вусами…

Рошфор. Зловісний помічник кардинала, ворог д'Артаньяна. Той, що нацькував на нього селян із палицями в першому розділі, викрав рекомендаційного листа до пана де Тревіля й був непрямим винуватцем того, що гасконець хотів битися на дуелі з Атосом, Портосом й Арамісом… Після цього піруету своєї пам'яті з незвичайною асоціацією ідей і персонажів розчарований Корсо пошкріб собі голову. Що поєднувало супутника Міледі з шофером, на якого він натрапив у Толедо? А ще шрам. У романі про шрам не йшлося, а проте — Корсо пам'ятав добре — Рошфор завжди мав якийсь знак на обличчі. Він погортав сторінки й нарешті знайшов підтвердження в розділі третьому, там, де д'Артаньян розповідає про свої пригоди Тревілю:

— Скажіть мені, — запитав той. — Чи в того дворянина не було на скроні шраму?

— Атож, там у нього була подряпина від кулі.