Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Легка подряпина від кулі. Підтвердження в романі він знайшов, але Корсо пам'ятав більший шрам і не на скроні, а на щоці в шофера, одягненого в чорний костюм. Він заходився аналізувати цю подібність, аж поки не вибухнув сміхом. Тепер він бачив сцену повною і в кольорі. Лана Тернер у «Трьох мушкетерах» за вікном карети поруч із Рошфором, адекватно зловісним: не з блідим обличчям, як у тексті Дюма, а зі смаглявим, у капелюсі з пером і великим шрамом — цього разу так, — який перетинав йому праву щоку. Його спогад був радше кінематографічним, аніж літературним, і це розбудило в Корсо почуття, середнє між веселим і роздратованим. Клятий Голлівуд.

Відкинувши кіно, він нарешті навів певний порядок у всьому цьому: є загальна тема, яка хоч і таємно, але керує всією цією мелодією безладних і загадкових нот. Невиразна тривога, яку відчув Корсо після свого візиту до вдови Тайлефер, набула межі: обличчя, середовище й персонажі між плоттю та фантазією, з дивними і плутаними зв'язками, що їх поєднували. Дюма і книжка сімнадцятого сторіччя, диявол і «Три мушкетери», Міледі й вогнища Інквізиції… Хоч усе це було радше абсурдним, аніж конкретним, більше літературним, аніж реальним.

Корсо погасив світло й ліг спати. Але на певний час затримався зі сном, бо один образ не покидав його свідомості; лежачи з розплющеними очима, він бачив, як він плаває перед ним у темряві. Це був далекий краєвид, з його юнацьких читань, населений тінями, які повернулися до нього через двадцять років, матеріалізуючись у близькі й майже відчутні на дотик привиди. Шрам на обличчі. Рошфор. Чоловік із Менга. Агент Його Високопреосвященства.

V. Пам'ятай

Він сидів у тій самій позі біля каміна, в якій я його покинув.

«Убивство Екройда».

Агата Крісті

Саме тут я з'являюся вдруге на сцені подій, бо Корсо вирішив звернутися до мене знову. І прийшов до мене, якщо не помиляюся, за кілька днів до своєї поїздки в Португалію. Як він розповів мені згодом, на той час він уже підозрював, що рукопис Дюма і «Дев'ять Дверей» Варо Борха були тільки двома вершинами айсберга, й щоб розібратися в усьому цьому, треба було знати інші історії, які переплутувалися між собою й утворювали вузли, схожі на вузол краватки, який зв'язав руки Енріке Тайлеферу. Я остеріг його, що це нелегко, бо в літературі ніколи не буває чітких меж; усе спирається на щось інше, речі накладаються одна на одну й, у кінцевому підсумку, утворюють складну інтертекстуальну гру, схожу на систему дзеркал або російську матрьошку, де годі зрозуміти, що звідки береться, й лише наші колеги, надто дурні або надто самовпевнені, беруться розплутувати такі справи. Хіба можна, наприклад, стверджувати, що в романах Роберта Грейвза[42] помітні сліди «Камо грядеші», а не Светонія чи Аполонія Родоського. Щодо мене, то я знаю лише те, що не знаю нічого. І коли хочу щось знати, то шукаю інформацію в книжках, бо вони ніколи не втрачають пам'ять.

— Граф Рошфор — один із найважливіших другорядних персонажів «Трьох мушкетерів», — пояснив я Корсо, коли він прийшов до мене вдруге. — Він агент кардинала й друг Міледі. Перший ворог, якого нажив собі д'Артаньян. Я можу встановити першу дату, коли вони зустрілися: перший понеділок квітня 1626 року, в Мензі-на-Луарі… Я говорю про Рошфора вигаданого, хоч існував і реальний подібний до нього персонаж, а саме Картьєн де Куртільц, якого справжній д'Артаньян у своїх «Мемуарах» описує як Роснаса… Але Рошфор зі шрамом реально не існував. Дюма запозичив цього персонажа з іншої книжки, «Мемуари МГДР (Месьє графа де Рошфора)», мабуть, апокрифічного і також створеного Куртільцем… Дехто вважає, що може йтися про Анрі Луї де Алуаньї, маркіза де Рошфора, який народився близько 1625 року, але ця ниточка надто тонка.

Я дивився на вогні вечірнього транспорту, які пропливали на бульварі з протилежного боку кав'ярні, де зібралася моя компанія. Нас супроводжували кілька друзів, які тепер сиділи навколо столу, заваленого газетами, де стояли філіжанки з кавою й огорнуті димом попільнички: двоє письменників, художник, якого переслідували невдачі, журналістка, що перебувала на вершині успіху, театральний актор і четверо чи п'ятеро студентів із тих, які мають звичай сидіти десь у кутку й не розтуляти рота, дивлячись на мене, як на Бога. Корсо сидів між ними, не знявши плаща й прихилившись плечем до вікна. Він пив джин і вряди-годи робив якісь записи у своєму блокноті.

— Звичайно, читач, — докинув я, — що читає «Три мушкетери» і протягом усіх шістдесяти сімох розділів роману чекає дуелі між Рошфором та д'Артаньяном, відчуває розчарування. Дюма знадобилося лише три рядки, щоб розв'язати проблему чи, радше, спритно зам'яти справу. Бо коли ми зустрічаємося з цим персонажем у «Двадцять років потому», д'Артаньян і він билися вже тричі, й Рошфор має на тілі ще кілька шрамів від ударів шпагою. Проте ненависті між ними вже немає, а існує щось подібне до взаємної пошани, яка можлива лише між давніми ворогами. Випадковість долі знову призвела до того, що вони воюють у протилежних таборах, але при цьому зберігають дружню прихильність дворян, які знають один одного протягом двадцятьох років… Рошфор потрапив у неласку Мазарині, утік із Бастилії, допоміг утекти звідти також Дюкові де Бофорту, взяв участь у змові Фронди й помер на руках у д'Артаньяна, який проколов його шпагою, не впізнавши в загальному безладі. «Така моя зірка, — приблизно так сказав Рошфор гасконцеві, — я тричі одужав після ваших ударів шпагою, але від четвертого вже не одужаю». І помер. «Я щойно вбив свого давнього друга», — сказав д'Артаньян Портосу… Це була епітафія давньому агентові Рішельє.

Моя розповідь спричинила в кав'ярні палку дискусію. Актор, давній герой-коханець, який грав графа Монте-Крісто в телевізійному серіалі, а цього вечора не відводив погляду від журналістки, став висловлювати свої думки — й висловлював він їх блискуче — про персонажів, підбадьорюваний художником й обома письменниками. Так ми перейшли від Дюма до Зевако й Поля Феваля й закінчили тим, що визнали незаперечну перевагу Сабатіні над Сальгарі. Пригадую, хтось боязко згадав про Жуля Верна, але його дружно освистали. У цьому середовищі, де палко захоплювалися героями плаща та шпаги, Жуль Берн і його холодні, позбавлені душі герої не користувалися популярністю.

Щодо журналістки, однієї з модних дівчат, яка вже заробила собі недільний додаток у важливій газеті, то її літературна пам'ять починалася з Мілана Кундери. Тож вона більшу частину часу перебувала в обачному очікуванні, з полегкістю приєднуючись до розмови, щоразу коли чула знайомий заголовок, анекдот або персонажа — «Чорний лебідь», Яньєс, удар шпагою Невера — бо згадувала якийсь бачений по телевізії фільм. Тим часом Корсо з терплячістю досвідченого мисливця, яким він був невідривно дивився на мене понад склянкою з джином, чекаючи хвилини, коли можна буде повернутися до теми, що його цікавила, і йому це вдалося, скориставшися незручною мовчанкою, яка запанувала над столом, коли журналістка заявила, що пригодницькі романи здаються їй надто легкими за своїм змістом, хіба не так? Або надто поверховими, якщо висловитися точніше.

Корсо обгризав кінчик свого фаберівського олівця.

— Як ви тлумачите, пане Балкан, роль Рошфора в історії?

Усі подивилися на мене, а насамперед студенти, двоє серед яких були дівчата. Не знаю чому, але в цьому середовищі мене вважають бонзою красного письменства й щоразу, коли я розкриваю рота, люди напружують увагу, сподіваючись почути догмати віри. Так само моя стаття в адекватному літературному журналі може висвятити або втопити письменника-початківця. Звичайно, це абсурд. Але таке в нас життя. Згадайте останнього Нобелівського лауреата, автора творів «Я Онан», «У пошуках самого себе» та архізнаменитого «Оuі, cest mоі».[43] Це моя фірма запустила його в рух п'ятнадцять років тому, надрукувавши в «Монд» статтю на півтора аркуша. Ніколи не зможу собі цього пробачити, але такі в нас порядки.

— Насамперед Рошфор — це ворог, — уточнив я. — Він символізує приховані сили, чорні інтриги. Він агент диявольської змови, яка плете свої кільця навколо д'Артаньяна та його друзів; він очолює інтриги кардинала, які ставлять під небезпеку їхні життя…

Я побачив, як одна зі студенток усміхнулася. Але не міг зрозуміти, чи цей неуважний і дещо насмішкуватий вираз був наслідком моїх слів чи якихось потаємних думок, що не мали стосунку до проблем, які тут обговорювалися. Я здивувався, бо студентки мали звичай вислуховувати мене з тією самою пошаною, яку виявляє головний редактор «Осерваторе Романо» до тексту папської енцикліки, цим дістаючи виключне право її опублікувати. Тому я подивився на неї з цікавістю. Хоч і на самому початку, коли вона прийшла до нас у синьому пальті й зі стосиком книжок під рукою, вона привабила мою увагу своїми тривожно зеленими очима й каштановим волоссям, підстриженим коротко, наче в хлопця. Тепер вона сиділа трохи осторонь, не приєднуючись до гурту. Біля нашого столу завжди є молоді люди, яких я запрошую на каву, але цієї дівчини раніше тут не було. Неможливо було забути її очі, надзвичайна майже прозора світлість яких контрастувала зі смаглявим обличчям людини, яка проводить чимало часу під сонцем і на свіжому повітрі. Струнка дівчина з гнучким станом і довгими ногами, також, певно, засмаглими, хоч цього й не видно було під джинсами. Я помітив щодо неї ще одну річ: вона не мала ні перснів, ні наручного годинника, ні сережок, її вуха були не торкані, без проколів.

— До того ж Рошфор — чоловік, який повсюди з'являється, але якого годі наздогнати, — провадив я, не без труднощів дібравши нитку розмови. — Таємнича маска його обличчя позначена загадковим шрамом. Він утілює в собі парадоксальну безпорадність д'Артаньяна, який переслідує його, проте ніколи не входить із ним у контакт, хоче вбити його й не може, аж поки вбиває вже через двадцять років і то помилково, коли він уже йому не ворог, а друг.

— Твій д'Артаньян приносить самі нещастя, — зауважив один із моєї компанії, письменник старшого віку.

Зі свого останнього роману він продав лише п'ятсот примірників, але заробляв гроші, публікуючи детективні історії під химерним псевдонімом Емілія Форстер. Я подивився на нього з вдячністю, бо він підкинув мені нову тему.

— Не можу не погодитися з вами. Йому взагалі не щастить. Його кохану жінку отруїли. Попри його подвиги й послуги французькій Короні він двадцять років служив нікому не відомим лейтенантом мушкетерів. І коли в останніх рядках «Віконта де Бражелона» він здобуває маршальський жезл, який коштував йому чотири томи й чотириста двадцять п'ять розділів, його вбиває голландська куля.

— Як і автентичного д'Артаньяна, — сказав актор, який уже примудрився покласти руку на стегно престижної журналістки.

Я зробив ковток кави, перш ніж погодитися. Корсо не відривав від мене погляду.