Жнець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як гадаєш, це завдяки стрибку з такого високого поверху чи викладеній мармуром площі?

— Напевно, через мармур, — сказав Рован. — Коли досягаєш граничної швидкості, то вже неважливо, з якої висоти стрибаєш.

— Вона через мене тріснула? Мармур міняли?

— Не знаю, Тайґере… і зупинись.

Тайґер відкинувся на подушку, безмежно собою задоволений.

— Найкраще ляпання в історії!

Рован зрозумів, що мав терпіння дочекатися, доки його друг отямиться, але не має терпіння нині, коли він оговтався.

— І навіщо ти взагалі це робиш? Бо це таке марнування часу.

Тайґер знизав плечима.

— Мені до вподоби те відчуття, коли летиш додолу. Окрім того, варто нагадувати моїм старим, що існує салат.

Це викликало в Рована смішок. Саме Рован вигадав термін «дитина-салат» для називання таких, як вони. Вони обоє народилися затиснуті десь посередині великих родин і були далеко не улюбленцями у своїх батьків. «Кілька моїх братів — м’ясо, кілька сестер — сир і томати, а я — салат».

Ця ідея причепилась, і Рован започаткував шкільний клуб під назвою «Вершини айсберга», в котрому тепер перебувало понад два десятки членів… хоча Тайґер часто дражнився, що влаштує розкол і розпочне салатний бунт.

Тайґер ще кілька місяців тому почав спроби розбитися на млинець. Рован теж раз спробував і зрозумів, що це завдає колосального болю. Також йому довелося надолужувати всі домашні шкільні завдання, а батьки наклали на нього всі форми покарання (котрі вони досить швидко забули застосовувати — один з позитивних моментів бути салатом). Та все одно, гострі відчуття під час падіння були того не варті. А от Тайґер на це підсів.

— Друже, тобі варто знайти нове хобі, — звернувся до нього Рован. — Я знаю, що перше відродження безкоштовне, але твої батьки, напевно, цілий статок витрачають на всі наступні.

— Так, вони ж хоч інколи мають витрачати свої грошики на мене.

— А чи не краще, якби вони тобі машину купили?

— Відродження — обов’язкове, — мовив Тайґер. — А машина — необов’язкова. Якщо їх не змусять витрачатися, то вони цього не робитимуть.

З цим Рован сперечатися не міг. У нього також не було авта, і він сумнівався, що батьки йому колись придбають машину. Вони переконували, що громадський транспорт чистий, ефективний і керований комп’ютерами. То навіщо витрачати купу грошей на те, що йому не потрібне? А вони тим часом тринькали гроші на все, крім нього.

— Ми — звичайна мікрофлора, — сказав Тайґер. — Якщо не влаштуємо невеликого кишкового розладу, то ніхто й не дізнається, що ми існуємо.

Наступного ранку Рован наткнувся на женця. Воно й не дивина зустріти женця в цьому районі. Хоч-не-хоч, такі спонтанні зустрічі теж інколи бувають — але женці нечасто з’являлися в школі.

Рован сам був винен у цій несподіваній зустрічі. Пунктуальність не була його чеснотою — а особливо тепер, коли він мав водити своїх молодших братів і сестер у школу, перш ніж швиденько скочити в публікар і поїхати у свій навчальний заклад. Він так і вчинив, і саме прямував до вікна реєстрації, коли з-за рогу вийшов жнець, за ним маяла його ідеально чиста мантія кольору слонової кістки.

Пішовши якось у похід з родиною, Рован відійшов від групи й натрапив на пуму. І тепер йому точнісінько так само стискалося в грудях і тремтіли стегна. Тоді всередині все кричало: бийся або вшийся! Але Рован учинив інакше. Він поборов ті інстинкти та спокійно підняв руки, бо читав, що завдяки цьому здаватиметься більшим. Це спрацювало, і тварина забралася геть, заощадивши йому подорож до місцевого центру відродження.

А тепер, коли з’явилася раптова перспектива спілкування з женцем, у Рована виникло дивне бажання повторити ту свою поведінку — наче, піднявши руки над головою, він зможе відлякати женця. Після цієї думки він мимоволі вголос розсміявся. Останнє, чого ти хочеш, — це сміятися з женця.

— Можеш сказати, де тут головний корпус? — запитав чоловік.

Рован думав був показати йому інший напрямок, але вирішив, що це буде занадто боягузливо.

— Я туди йду, — мовив Рован. — Тож відведу вас.

Чоловік має оцінити послужливість, а догодити женцеві точно не зашкодить.

Рован почав іти, минаючи в коридорі інших дітей — учнів, які так само запізнювалися чи просто виконували якесь завдання. Усі витріщалися, коли вони з женцем проходили повз, і намагалися розчинитись у стіні. Коли навколо інші перелякані, чомусь не так страшно йти коридором з женцем — і Рован не міг заперечити, що його п’янило бути гідом для женця, опинитись у промінні такої поваги. І тільки дійшовши до кабінету, він усвідомив усю правду. Жнець збере сьогодні когось із його товаришів.

Побачивши женця, всі в кабінеті одразу ж підвелись, а той не гаяв часу:

— Будь ласка, негайно викличте сюди Коля Вітлока.