Жнець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так, і татова робота теж важлива! — приєднався Бен.

— Що, історичні дослідження? — жнець махнув виделкою, наче відганяючи таку думку. — Минуле ніколи не змінюється — а наскільки я бачу, і майбутнє також.

Поки її батьки та брат через його коментарі розгубились і стривожилися, Сітра зрозуміла, до чого він веде. Розвиток цивілізації завершився. Усі це знали. У людства не було вже нічого нового для вивчення. Залишилося розгадати саме наше існування. А це означало, що вже не існує якоїсь однієї людини, важливішої за іншу. Насправді, за великим рахунком, усі однаково непотрібні. Саме це він мав на увазі, й це розлютило Сітру, бо вона знала, що в якомусь розумінні він має рацію.

Сітра була відома своїм запалом. Той виявлявся раніше, ніж вона могла щось обдумати, і зникав, лише коли вже було заподіяно шкоду. Сьогоднішній вечір не став винятком.

— Навіщо ви це робите? Якщо прийшли сюди зібрати одного з нас, то просто зробіть це, і годі з нас знущатися!

Мама роззявила рота, а тато відсунув свій стілець назад, наче готуючись підвестись і власноруч вивести її з кімнати.

— Сітро, що ти робиш! — тепер мама говорила тремтливим голосом. — Виявляй повагу!

— Ні! Він тут, він це зробить, тож дайте йому зробити те, по що він з’явився. Це ж не те що він ще не прийняв рішення: я чула, що женці завжди все вирішують, перш ніж переступити чийсь поріг, хіба ні?

Після спалаху її гніву жнець залишився незворушним.

— Деякі вирішують заздалегідь, а деякі ні, — м’яко мовив він. — Кожен з нас робить усе по-своєму.

Тут почав плакати Бен. Тато його обійняв, але хлопчика вже не вдавалося заспокоїти.

— Так, женці мусять збирати, — сказав Фарадей, — але ми також маємо їсти, спати і просто хочемо поговорити.

Сітра схопила його вже порожню тарілку.

— Ну, вечерю закінчено, тож ви можете піти.

Тоді до нього підійшов тато. Він упав навколішки. Тато справді стояв перед цим чоловіком навколішках!

— Прошу, ваша честе, пробачте їй. Я беру повну відповідальність за її поведінку.

Жнець підвівся.

— Вам не потрібно вибачатися. Чути на свою адресу критику — надзвичайно цікаво. Навіть не уявляєте, як це стомлює: потурання, підступні лестощі, нескінченний парад підлабузників. Ляпас може підбадьорити. Це нагадує мені, що я людина.

Тоді він пішов на кухню і схопив найбільший, найгостріший ніж, який вдалося знайти. Він розмахував ним, намагаючись відчути, як той розтинає повітря.

Бен почав ревти ще голосніше, і татові обійми стали міцнішими. Жнець підійшов до мами. Сітра готувалася кинутися перед мамою, заблокувавши лезо, але замість замахнутися ножем, чоловік простягнув другу руку.

— Поцілуйте мій перстень.

Ніхто такого не очікував, тим більше Сітра.

Сітрина мама просто на нього вирячилася, хитаючи головою, не здатна в це повірити.

— Ви… даруєте мені імунітет?

— За вашу доброту і подану їжу я дарую вам імунітет від збирання впродовж одного року. Жоден жнець не зможе вас зачепити.

Але вона вагалася.

— Краще подаруйте його моїм дітям.

Та жнець усе одно тримав перед нею свій перстень. Там був діамант завбільшки з його кісточку, з темним осереддям. Такий перстень носили всі женці.

— Я пропоную його вам, а не їм.

— Але…