Жнець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я й зробив бодай щось! Я… я тримав його за руку.

Вона з такою силою ляснула його об шафку, аж він повірити не міг, що дівчина на це здатна.

— Ти брешеш! Він би ніколи не тримав тебе за руку. Він би ніколи тебе не торкнувся взагалі! — А потім додала: — Це я мала тримати його за руку!

Діти навколо них почали хмуритися та шепотіти речі, котрі він точно мав почути.

— Я бачив, як він ішов з женцем по коридору так, наче вони — найкращі дружбани.

— Вони разом зайшли вранці в школу.

— Я чула, що це він дав женцеві Колеве ім’я.

— Хтось розповів мені, що він насправді допомагав.

Він підлетів до огидного малого, який промовив останнє звинувачення — Ральфі Якогось-Там.

— Від кого ти це чув? Ти ідіот, у кімнаті більше нікого не було!

Та це не мало значення. У чуток немає іншої логіки, крім власної.

— Хіба тобі не доходить? Я не женцеві допомагав, а Колю! — наполягав Рован.

— Еге ж, допоміг йому потрапити в могилу, — прокоментував хтось, а решта схвально забурмотіла.

Усе дарма: його судили та визнали винним — і що дужче він це заперечував, то більше вони переконувалися в його вині. Акт його мужності був їм не потрібен — потрібно було знайти крайнього. Знайти, кого ненавидіти. Вони не могли зігнати свою лють на женцеві, а Рован Даміш був ідеальним кандидатом.

— Закладаюся, що за допомогу він отримав імунітет, — сказав хлопчина, з яким вони були одвічними друзями.

— Ні!

— Добре, — з цілковитим презирством сказала Мара. — Тоді я сподіваюся, що наступний жнець прийде по тебе.

Він знав, що вона говорила щиро — не лише цієї миті, а завжди, — і якби наступний жнець таки прийшов по нього, то вона б насолоджувалася його смертю. Думка, що на світі тепер існують люди, які активно бажають його смерті, була наче відро холодної води на голову. Одна річ, коли тебе не помічають, а цілковито інша — стати об’єктом неприязні для всієї школи.

Лише тоді він пригадав попередження женця, що йому не варто сподіватися доброти за свої дії щодо Коля. Чоловік мав рацію — і за це Рован ненавидів женця так само, як інші ненавиділи його самого.

3

Сила долі

Сітра отримала своє запрошення на початку січня. Воно прийшло поштою, а це було першою ознакою, що то щось незвичне. Поштою приходили всього три види пересилань: пакунки, офіційні документи й листи від диваків — бо лише такі досі писали листи. Здається, це був саме третій вид кореспонденції.

— Ану відкривай, — мовив Бен, якого поява конверта схвилювала набагато більше, ніж Сітру.

Лист був підписаний від руки, а це було ще чудніше. Дійсно, письмо від руки ще залишалося факультативним способом спілкування, але, крім себе, Сітра знала лише кількох людей, які продовжували ним користуватися. Розірвавши конверт кольору яєчної шкаралупи, вона витягла картку такої ж барви, а перш ніж прочитати вголос, зробила це про себе.

«Маємо честь запросити вас до Великої міської опери дев’ятого січня о сьомій годині вечора».

Там не було підпису чи зворотної адреси. Одначе в конверті був один квиток.

— Опера? — сказав Бен. — Фе.

Сітра була повністю згодна.

— Можливо, це якась шкільна подія? — запитала мама.

Сітра похитала головою.

— Якби так, я б знала.