Жнець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дженні, просто зроби це! — наполягав тато.

І вона послухалася. Стала навколішки, поцілувала його перстень, її ДНК було зчитане й надіслане до імунної бази даних у штаб-квартирі женців. Уже за мить світ дізнається, що Дженні Терранову не дозволяється збирати наступні дванадцять місяців. Жнець глянув на свій перстень, котрий тепер мав блідий червоний відблиск, указуючи на те, що особа перед ним має імунітет від збирання. Він задоволено всміхнувся.

І нарешті розповів їм правду.

— Я тут для збирання вашої сусідки, Бріджит Чедвелл, — поінформував їх жнець Фарадей. — Але її ще не було вдома. І я зголоднів.

Він лагідно торкнувся Бенової голови, наче благословляючи його. Здавалося, це заспокоїло хлопця. Потім, тримаючи ножа в руці, жнець попрямував до дверей, і було зрозуміло, як саме він збере їхню сусідку. Але перш ніж піти, він повернувся до Сітри.

— Ти бачиш крізь видиму оболонку цього світу, Сітро Терранова. З тебе вийде хороший жнець.

Сітра відсахнулась.

— Я б нізащо не хотіла ним бути.

— А це, — сказав він, — перша вимога.

Потім він пішов убивати їхню сусідку.

Того вечора вони про це не говорили. Ніхто не згадував збирання — наче сама згадка може накликати те саме й на їхню родину. За сусідніми дверима не чулося жодного звуку. Жодних криків, благань — чи, можливо, Терранови так гучно ввімкнули телевізор, що нічого не чули. Це була перша дія Сітриного тата, щойно жнець їх покинув: увімкнути телевізор на максимальний звук, щоб заглушити збирання за стіною. Але цього не треба було, бо хтозна-як жнець зробив усе тихо. Сітра зрозуміла, що намагається щось почути — будь-що. Вони з Беном обоє виявили в собі хворобливу цікавість, і їм стало від цього соромно.

Високоповажний жнець Фарадей повернувся за годину. Двері відчинила Сітра. На його мантії кольору слонової кістки не було жодної плямки крові. Може, в нього була запасна мантія. Може, після збирання він скористався пральною машиною сусідки. А коли він передав Сітрі ножа, той теж був чистий.

— Нам він не потрібен, — сказала йому Сітра, почуваючись досить упевнено у висловленні думки і за своїх батьків також. — Ми більше ніколи його не використаємо.

— Але ви мусите ним користуватися, — наполягав він, — щоб він слугував вам нагадуванням.

— Нагадуванням про що?

— Що жнець — лише інструмент смерті, а керує мною саме твоя рука. І ти, і твої батьки, і решта людства керуєте женцями. — Він обережно вклав ніж їй у руки. — Ми всі — співучасники. Ти маєш розділити відповідальність.

Можливо, це й правда, та коли він пішов, Сітра все одно викинула ніж у сміття.

2

0,303%

Тайґер Салазар викинувся з вікна на тридцять дев’ятому поверсі, спричинивши жахливий гармидер на викладеній мармуром площі внизу. Цей учинок так роздратував його батьків, що вони його не провідали. Зате прийшов Рован. Рован Даміш був саме таким другом.

Він сидів біля ліжка Тайґера, у центрі відродження, чекаючи, доки той прокинеться після пришвидшеного зцілення. Рован був спокійний. У центрі відродження було тихо. Мирно. Це гарна можливість перепочити від сум’яття в його домі, котрий останнім часом заполонило більше родичів, ніж може витримати будь-яка людина. Двоюрідні, троюрідні, рідні, напіврідні брати й сестри. А тепер, утретє повернувшись, прибула його бабуся в компанії нового чоловіка та в очікуванні поповнення.

— У тебе буде нова тітонька, Роване, — оголосила вона. — Хіба ж це не чудово?

Уся ця ситуація роздраконила Рованову маму — бо цього разу бабуся повернулась аж у свої двадцять п’ять років, зробивши себе на десять років молодшою за власну доньку. Тепер мама відчувала потребу й собі повернути назад, щоб лише не відставати від бабусі. Дідусь був набагато розсудливішим. Він оселився десь у Євроскандії, причаровував панянок і підтримував свій вік на прийнятній позначці в тридцять вісім років.

У свої шістнадцять Рован прийняв рішення, що, перш ніж розпочати нове життя, він має дожити до сивини — і навіть тоді не повертатиметься в безсоромно юний вік. Дехто повертався у двадцять один рік, а це був наймолодший вік, до якого могла повернути людину генетична терапія. Хоча ходили чутки, що вже йде робота над способами перезавантажитись аж до підліткових років, — Ровану це здавалося сміховинним. Бо хто з клепкою в голові захоче ще раз ставати підлітком?

Знову поглянувши на свого друга, він побачив, що Тайґер уже розплющив очі та спостерігає за Рованом.

— Привіт, — мовив Рован.

— Як довго? — хотів знати Тайґер.

— Чотири дні.

Тайґер тріумфально підкинув догори кулака.

— Так! Новий рекорд!

Він оглянув свої руки, наче оцінюючи ушкодження. Але, звісно ж, не залишилося жодних ушкоджень. Ти не прокинешся після пришвидшеного зцілення, доки не загояться всі травми.