Жнець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ніл Шустерман

ЖНЕЦЬ

Вигин коси. Книга 1

ЧАСТИНА ПЕРША

МАНТІЯ І ПЕРСТЕНЬ

1

І сонце не затьмарилось

Жнець з’явився по обіді, одного холодного листопадового дня. Сітра сиділа за обіднім столом, намагаючись розв’язати одну по-справжньому складну задачу з алгебри, переставляючи змінні, не в змозі знайти Х або Y, аж тут у її життєвому рівнянні з’явилася набагато більш згубна змінна.

В оселю родини Терранова часто навідувалися гості, тож коли у двері подзвонили, ніхто не відчув лиха — і сонце не затьмарилось, і взагалі ніщо не віщувало появи смерті в них на порозі. Можливо, всесвіт мав дати якесь попередження, але, за великим рахунком, женці — особи не більш надприродні, аніж, скажімо, збирачі податків. Вони з’являються, роблять свою неприємну справу та зникають.

Двері відчинила мама. Сітра не бачила гостя, бо спочатку його не було видно за відчиненими дверима. Та вона побачила, як мама раптом завмерла, наче всередині неї затверділи вени. Здавалося, якщо вона похилиться вперед, то впаде додолу й розлетиться на друзки.

— Можу я ввійти, пані Терранова?

Гостя виказав його голос. Дзвінкий та невідворотний, наче похмурий звук залізного дзвона, упевнений, що його почують усі, кому варто. Сітра знала, що це жнець, перш ніж його побачила. «Господи Боже! У наш дім прийшов жнець».

— Так, так, звісно, заходьте.

Сітрина мама відступила вбік, дозволяючи йому зайти — наче вона гостя, а не навпаки.

Він переступив поріг і, ступаючи на паркет у своєму схожому на капці взутті, не створив жодного звуку. Його багатошарову мантію пошили з гладенького полотна кольору слонової кістки, і хоча одежа закінчувалась аж коло землі, на ній не було навіть плямки від бруду. Сітра знала, що жнець може обрати мантію будь-якого кольору, крім чорного, бо цей колір вважається недоречним для їхньої роботи. Чорний — це відсутність світла, а женці — протилежність цього. Вони ясні та просвітлені і вважаються найкращими представниками людства — саме тому їх обирають для цієї роботи.

Мантії в деяких женців яскравих кольорів, а в деяких — приглушених. Вони нагадують розкішні хвилясті одежі янголів Ренесансу: водночас важкі й легші за повітря. Та, незважаючи на тканину чи колір, женців просто помітити завдяки незвичному крою їхніх мантій, а тому просто їх уникати — а уникнути їх бажає багато людей. І так само багатьох до них тягне.

Особу женця часто можна визначити за кольором мантії. Цей жнець носив мантію приємного кольору слонової кістки, і відтінок був достатньо далеким від білого, щоб не сліпити очей. Але все це не змінювало того, ким і чим він був.

Коли він зняв каптур, то відкрились охайно зачесане сиве волосся, обличчя з похмурим виразом та рум’яними від прохолоди щоками й очі темного кольору, що самі по собі видавалися майже зброєю. Сітра підвелася на ноги. Не через повагу, а через страх. Шок. Вона намагалася не впасти в істерику. Намагалася втриматися на ногах. Та коліна почали зрадливо тремтіти, тож, напруживши м’язи, вона надала більшої стійкості ногам. Хоч би чому сюди прийшов жнець, він не побачить її падіння.

— Ви вже можете зачинити двері, — мовив він до Сітриної мами, яка підкорилася, хоча Сітра помітила, як це для неї важко. Жнець ще міг розвернутись і піти, поки був у фойє, поки двері були відчинені. Але з моменту, коли вони зачинилися, він дійсно опинився в домівці.

Роззираючись, він одразу помітив Сітру. Побачивши її, усміхнувся.

— Вітаю, Сітро, — сказав він.

Почувши, що йому відоме її ім’я, дівчина завмерла так само, як і мама, коли побачила його.

— Не варто бути невихованою, — аж занадто швидко зауважила мама. — Привітайся з нашим гостем.

— Доброго дня, ваша честе.

— Привіт, — озвався її молодший брат Бен, який саме вийшов зі спальні, почувши глибоке гудіння голосу женця. Він перевів погляд від мами до сестри, думаючи про те саме, про що й вони: «По кого він прийшов? Чи це я? А чи мені доведеться страждати після втрати?»

— У коридорі я внюхав щось принадне, — вдихаючи аромат, мовив жнець. — А тепер бачу, що обрав правильну квартиру.

— Ваша честе, я саме приготувала зіті. Нічого особливого.

Сітра ніколи раніше не бачила маму такою боязкою.

— Це добре, — відреагував жнець, — бо мені й не потрібно нічого особливого.

Потім він сів на диван і став терпляче чекати на вечерю.

Хіба важко повірити, що цей чоловік прийшов сюди попоїсти й нічого більше? Бо, зрештою, женці також мають десь харчуватись. У ресторанах їх зазвичай годують безкоштовно, але ж домашня їжа смакує більше. Ходили чутки, що перед збиранням женці вимагають у своїх жертв приготувати їм поїсти. Невже саме це й відбувається?

Хоч якими були його наміри, він тримав їх при собі, а в родини не було іншого виходу, крім як дати йому бажане. Сітру цікавило, чи збереже він сьогодні життя в цій оселі, якщо їжа припаде йому до смаку? Не дивно, що люди щосили намагаються всіляко задовольнити женців. Затьмарена страхом надія — це наймогутніша на світі мотивація.

Після його прохання мама принесла йому попити, а тепер намагалася перетворити цю вечерю на найкраще частування у своєму житті. Приготування їжі не було її улюбленою справою. Зазвичай вона швиденько варганила щось для родини, повернувшись після роботи. А сьогодні їхні життя можуть залежати від її сумнівних кулінарних здібностей. А тато? Чи встигне він на вечерю, чи когось із його рідних зберуть без нього?

І хоча Сітра була налякана, але не хотіла залишати женця наодинці з його думками, тож пішла у вітальню з ним. До неї приєднався заворожений і водночас переляканий Бен.