Жнець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То й що? — зронив Рован. — Мене оживлять. Хіба що ви й мене вирішили зібрати.

Рован розумів, що тільки-но посмів підбурити женця себе вбити. Та, незважаючи на ризик, він не шкодував про цей вчинок.

— Як бажаєш.

І тієї ж миті жнець притиснув шокер до грудей Коля.

У Рована потемніло в очах. По тілу пішли конвульсії. Його викинуло з крісла, і хлопець врізався в стіну позаду. Може, Колю й не боліло, але не Рованові. Це був невимовний біль — сильніший, ніж будь-хто мав відчувати, — але потім мікроскопічні знеболювальні наніти в його крові випустили свої анестезійні опіати. Коли опіати почали діяти, біль ущух, а потім і в очах розвиднілось, і він побачив, як Коль сповз на своєму стільці, а жнець простягнув руку, щоб заплющити його вже нерухомі очі. Збирання було завершене. Коль Вітлок помер.

Підвівшись, жнець простягнув Ровану руку, але той за неї не вхопився. Він самотужки зіп’явся на ноги, і хоча Рован не відчував навіть дрібки вдячності, усе ж сказав:

— Дякую, що дозволили залишитися.

Жнець трохи задовго на нього дивився, а потім відповів:

— Ти був непохитним заради ледь знайомого хлопця. Ти втішив його в мить смерті, прийнявши на себе біль шокового розряду. Ти став свідком цього, хоча ніхто не просив.

Рован знизав плечима.

— Я вчинив так, як і будь-хто на моєму місці.

— А ще хтось пропонував це? — зауважив жнець. — Директор? Персонал школи? Будь-хто з десятків учнів, повз яких ми пройшли в коридорі?

— Ні… — мусив визнати Рован. — Але чому мій учинок має значення? Він усе одно мертвий. А ви знаєте, що кажуть про хороші наміри.

Жнець кивнув, поглянув на свій перстень, такий великий на його пальці.

— Гадаю, тепер ти попросиш у мене про імунітет.

Рован похитав головою.

— Я нічого від вас не хочу.

— Справедливо.

Жнець повернувся до виходу, але завагався, перш ніж відчинити двері.

— Маю попередити, що ти можеш не чекати добра за свої сьогоднішні дії, — сказав він. — Але пам’ятай, що хорошими намірами можна вистелити багато доріг. І не всі вони ведуть до пекла.

Ляпас виявися настільки ж різким, як і електричний розряд, — навіть гіршим, бо Рован його не чекав. Усе сталося якраз перед обідом, коли він стояв перед своєю шкільною шафкою; сила удару була такою, що він аж перекинувся назад, і по ряду шафок рознісся звук, схожий на удар по сталевому барабані.

— Ти там був і нічого не зупинив! — У очах Мáри Павлік палали скорбота і праведне обурення. Вона мала такий вигляд, наче готова засунути йому в ніздрі свої довгі нігті та витягнути мозок. — Ти просто дав йому померти!

Мара понад рік зустрічалася з Колем. Вона, як і Коль, була надзвичайно популярною десятикласницею, а тому активно уникала будь-якого спілкування з такою дрібнотою, як дев’ятикласник Рован. Але це були виняткові обставини.

— Було не так, — устиг пролепетати Рован, перш ніж вона знову почала бити.

Цього разу він відбив її руку. Вона зламала ніготь, але, здається, дівчині було байдуже. Принаймні після збирання Коля в неї з’явилася перспектива.

— Було саме так! Ти пішов туди, щоб дивитися, як він помирає!

Почали збиратись інші, як часто буває: їх приваблював запах конфлікту. Рован шукав у натовпі співчутливе обличчя — когось, хто може стати на його бік, — але на обличчях однокласників можна було побачити лише зневагу. Мара говорила й давала ляпаси за всіх присутніх.

Рован цього не очікував. Не те щоб він хотів похвали за те, що допоміг Колю в останні миті його життя, але такого немислимого звинувачення точно не чекав.

— Ти що, божевільна? — почав Рован волати на неї — на них усіх. — Неможливо завадити женцеві виконати збирання!

— Мені байдуже! — лементувала вона. — Ти міг бодай щось зробити, але ти лише дивився!