Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Маріуш устав, а Ніна рефлекторно зіщулилася. Він був значно вищий за неї і напевне вдвічі важчий. Якби цей хлопець добряче розігнався, то закатав би її у дорогу, наче каток, навіть не помітивши цього. О Боже, вона пережила зустріч із істотами з дерева й не дозволила затягнути себе до Кола тільки для того, аби зараз її переміг м’ясник-переросток через бутерброд із ковбасою?

— Ніно, та віддай ти йому той окраєць, — промовила нетерпляче Еліза, наче зверталася до примхливої п’ятилітки. — Не будь дитиною.

Увесь цей скандал був анекдотичним, із цим Ніна була схильною погодитися. Але чому саме вона мала поступитися?

Хоча вона й була розлюченою, проте дійшла висновку: якщо вона розумніша, то повинна поступитися, але тут несподівано відізвався Адам.

— Обжерливість — це гріх, — сказав він, дивлячись на Маріуша пронизливими синіми очима, які на тлі блідого обличчя здавалися дивовижно темними. — Забирати їжу в інших — також. Тому, будь ласка, я буду вдячний, якщо зараз ти повернешся до власної тарілки й перестанеш цікавитися тим, що їдять інші.

Невідомо, чи послухав би його Флап, але цієї миті до їдальні увійшла пані Целіна.

— Щось сталося? — запитала вона.

— Так, Маріуш намагався змусити Ніну віддати свій бутерброд йому.

— Це правда, Ніно?

— Так, — неохоче визнала вона. І вже майже почала любити Адама, бо він же став на її захист. Але потім з нього знову виліз донощик. Ніну завжди вчили, що такі справи треба вирішувати між собою замість того, аби відразу бігти до вчителя чи опікуна.

— Я поговорю з Маріушем пізніше. А тепер ідіть.

Утім, Ніна втратила апетит, але не через дурнувату забаганку Флапа, бо вона була дитячою, а тому що й насправді цієї миті усвідомила, що окрім Тамари та Яцека її ніхто не любить. Якби вона поїхала або навіть згинула в Колі, вони б, напевне, цим утішилися. Але чому? Бо вона весь час говорила, що їм загрожує небезпека?

Дівчинка кусала хліб, ледь проштовхуючи його крізь стиснуте горло.

Після вечері Яцек, Тамара й Ніна якийсь час сиділи в кімнаті з каміном, але Ніна була неуважною та мовчазною. Програвала навіть у найпростіші ігри, а коли друзі питали, що з нею відбувається, лише хитала головою. Вона все ще прислухалася, чи не починає дощити, але, на щастя, вечір був погожим.

Цієї ночі вона, незважаючи на втому, майже не спала. Крутилася у ліжку, занурена у напівсон, з якого її виривав будь‑який звук. Їй снилося буркотіння грози, що потроху наростало, наче ричання гігантського чудовиська, і несло обіцянку жаху. Вона прокидалася, уся спітніла, із калатаючим об ребра серцем і з відчуттям сухості на губах. Ніна двічі вставала, щоби запалити гасову лампу й перевірити, котра година.

Друга ночі.

Опів на четверту.

Вона встала перед п’ятою, коли темрява за вікном ледь посіріла. Ще раз запалила лампу, одягла холодне вбрання і, тремтячи, вийшла зі спальні. Трава в саду була мокрою від роси, і Ніна пожалкувала, що не взяла нічого, на чому можна сидіти. Та повертатися було пізно. Сонце вже з’явилося з‑за виднокраю. Дівчинка присіла під шовковицею й почала, як і вчора, мугикати про себе пісеньки. Її очі заплющувалися, а втома потроху брала верх над холодом і страхом.

«Як довго я це витримаю?» — думала вона, відчуваючи поклик Диявольського Кола. Авжеж, вона могла опиратися цій силі, але раніше чи пізніше її переможе нестача сну.

Її литки задерев’яніли, тому вона встала і якийсь час ходила по колу, намагаючись розігріти м’язи. Сад прокидався до життя, у гіллі все голосніше цвірінчали птахи, а якоїсь миті з‑під ніг Ніни кинулася навтьоки мала ящірка. На озері заторохтів мотор човна. Сонце вставало, наче янгол з вогнистим мечем, чиє сяйво розгонить тіні. Небо на сході порожевіло, потім стало блакитним, темрява бліднула, аж поки не залишився тільки морок, що причаївся у гіллі Диявольського Кола.

Ніна кинула на нього останній погляд. Як і думала, межа мертвого простору дісталася до стовбура найближчого дерева й там затрималася. Коло не збільшувалося, зайняте пожиранням перешкоди, що стала на його шляху. Листя сливи вже трохи пожовкло, але здавалося, що молода здорова рослина так просто не піддасться. Ніна торкнулася кори, наче намагаючись додати дереву сили. Завдяки йому вони отримали трохи часу — питання тільки, скільки саме.

Потім дівчинка повернулася до монастиря. Усі ще спали, тож вона просто зняла черевики й залізла під ковдру прямо в одязі. Майже відразу занурилася у сон, який, здавалося, тривав кілька хвилин.

— Уставай, Ніно. Запізнишся на сніданок.

Вона зітхнула й відкрила очі. Сонце світило з вікна, у спальні крутилися дівчата, які надягали плаття, застібали блузки й розчісували волосся. Біля ліжка стояла Тамара.

— Ну, все, бо весь день проспиш. От холера, — нахмурилася вона. — Ти спала в одежі? Чи ти кудись виходила вночі?

— Я тільки… на мить… — язик у Ніни плутався, голова була наче напхана ватою, а під повіками немов хтось насипав піску. Їй хотілося пити. — Нічого важливого. Я мусила тільки…

— Так, знаю. На самоті подумати в саду або щось схоже, — Тамара скривилася. Ніна відвела погляд, а в шлунку відізвалося млосне відчуття пустки. — Не хочеш говорити, то не хочеш — твої таємниці, твоя справа. Щиро кажучи, мені все одно, куди ти лазиш вночі. Але не тримай мене за ідіотку, бо я цього не люблю.

— Вибач… — пробурмотіла Ніна, бо нічого іншого їй на думку не спало, але Тамара вже йшла до дверей.

Ніна вискочила з ліжка й вдяглася. «Я не стану плакати», — повторювала вона собі, й цього разу їй вдалося стримати сльози. Сніданок вона з’їла мовчки, ховаючи обличчя за розпущеним волоссям. Ячмінна кава, хліб із маслом. Мармелад, схоже, також скінчився. Вона запихувала в себе шматки їжі, бо знала, що потребує сил, але була надто втомленою, аби відчувати голод. А сьогодні вранці Ніна застібнула пасок плаття на одну дірку тугіше. Якщо так і далі піде, після канікул вона буде худа, наче тростинка. Це якщо оптимістично вважати, що вона взагалі повернеться з канікул.

«Я не буду про це думати», — вирішила Ніна, відчуваючи, як шматок хліба стає їй поперек горла. Яцек про щось питав, але вона відповідала мугиканням без ладу та складу. Хлопець нарешті знизав плечима і відвернувся. Зате Адам увесь час на неї витріщався так, аж дівчинка почувалася не у своїй тарілці. Що він може від неї хотіти? Чекав, аби подякувала за те, що минулого вечора зберіг її бутерброд, чи що?