Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ніколи б не здогадалася, — заявила Ніна, але іронія, схоже, до хлопця не дійшла.

— Побачиш, — відсунувся він. — Ще переконаєшся. Усі переконаєтеся.

Він зник у густій темряві, а Ніні знадобилося кілька хвилин, аби заспокоїтися. Тепер, коли злість минула, вона відчула, що тремтять коліна. Але як згадала вираз обличчя хлопця, коли він сидів у траві, то вибухнула нервовим сміхом.

Обраний, це ж треба!

Дівчинка почекала, поки зайде сонце, й повернулася до монастиря. До вечері залишилося ще трохи часу. Вона могла піти в кімнату з каміном, де Яцек і Тамара грали в карти, або могла зробити дещо інше.

Вона знайшла свічку, коробку сірників і попрямувала до підвалу. Може, сьогодні вранці пані Целіна й Азкіель прибрали скаліченого янгола лише на якийсь час, аби продемонструвати Ніні порожнє приміщення, а потім привели туди в’язня знову?

Не завадить спробувати.

Але підвал залишався порожнім. Ніна, власне, чекала на щось подібне, але все одно відчула себе обдуреною, а тягар самотності пригнітив її ще сильніше. Якби вона тільки могла порозмовляти хвилинку з кимось незачарованим… Звісно, була пані Стефанія, але вона далеко, а Ніна потребує союзника у монастирі.

Може, скалічений янгол залишається десь тут? Сказав, що він — принада, а принаду не викидають, хіба що вона перестає бути потрібною. Чи пані Целіна й Азкіель позбулися в’язня (під «позбулися» Ніна мала на увазі «дозволили йому піти», про гірші можливості думати зовсім не хотілося)? Якщо це так, то, схоже, за останні кількадесят годин відбулося щось, через що принада стала непотрібною. А якщо ні, то янгол усе ще перебуває в монастирі, ув’язнений десь в іншому місці.

Зі свічкою в руках вона обійшла будинок, зазираючи до покинутих приміщень і келій та не маючи надто великих надій: якби янгола просто зачинили десь на першому чи другому поверсі, його крики рано чи пізно привернули б увагу, а тому сумнівно, щоби пані Целіна чи Азкіель так ризикували. Тож, може, вони тримали в’язня поза монастирем, але десь недалеко?

У печері? Яцек згадував, що тут є печери, а Ніна і сама в одну потрапила, хоча не зуміла б зараз її знайти.

Так чи інакше, але в монастирі скаліченого янгола вона не знайшла. Зате в одній із запилених келій знайшла багаж Тимека й Сташека — речі останнього тхнули гниллю так сильно, що вона не оминула б їх навіть у повній темряві.

Вона присіла поруч і поставила свічку на підлогу. Мокрі речі Сташека розпадалися від найменшого дотику: вона оглянула їх швидко і з легкою гидливістю. Нічого цікавого, окрім шкільного посвідчення, вона не знайшла. Але букви розмазалися так сильно, що не вдалося б навіть прочитати прізвище, а на мокрій світлині міг бути будь‑який хлопець приблизно того самого віку. З валізкою Тимека більше пощастило, бо вона майже відразу знайшла у внутрішній кишені аркуш паперу з написаним великими цифрами номером. Телефон? Мабуть. Тимек був досить малим, тож батьки, схоже, не вірили, що він зуміє запам’ятати ці кілька цифр. Два роки тому одинадцятирічна Ніна їздила на канікули із дуже схожим папірцем.

Вона склала папірець і заховала його до кишені, після чого пішла прямо на вечерю, бо почула крізь товсті стіни монастиря звук гонгу.

Пані Целіни в їдальні не було. Адам вибачився від її імені й сказав, що опікунка трохи запізниться. Потім прочитав молитву. Ніна промовляла знайомі слова без жодної думки, вже відчуваючи запах бутербродів, стоси яких громадилися на тарілках. Більшість була із жовтим сиром, але згори лежало дві скибки із ковбасою, рештки якої залишилися з учорашнього вечора. Ніна сковтнула слину, бо була голодною, наче не їла два дні.

Вони закінчили молитву, і дівчинка потягнулася за хлібом із ковбасою. Другу скибку взяв Маріуш. Артур прошепотів щось йому на вухо, а потім глянув на Ніну й злостиво всміхнувся.

— Гей, ти, — сказав Флап своїм похмурим тоном. — Ковбаса — моя.

— Це типу чому? — здивувалася Тамара, а Ніна завмерла із бутербродом біля рота, передчуваючи наближення проблем.

— Бо я чоловік, причому великий. Потребую сил і мушу їсти м’ясо. Ви ж худі баби, вам вистачить і сиру.

Тамара легковажно пирхнула.

— Не переймайся цим, Ніно, — сказала вона. — Це ідіот.

— Ковбаса моя, — Маріуш примружився. Була в ньому якась похмура, тупа затятість, яка не дозволяла дівчинці встромити зуби в бутерброд. — Віддавай, а то я сам за ним піду.

— І тоді матимеш проблему, — захихотів Артур.

Ніна обвела поглядом присутніх. Окрім Тамари, ніхто не збирався за неї заступатися, навіть Яцек перелякався та їв, втупивши очі в тарілку. Вона відчувала їхню неприязнь — Адам, Еліза й Геля дивилися на неї, наче на гниду, Лідка мала святобливе обличчя, а Кароліна, певно, трохи Ніні співчувала, але також не мала наміру відзиватися. Тільки Малгося, здавалося, не розуміла, що відбувається. Як вони сміють так дивитися? Ніна ризикувала собою і пильнувала те Коло, а вони… вони…

— Я чоловік, — повторив Маріуш. — Якщо не з’їм м’яса, буду голодний.

— Коли чоловік голодний, організм починає зуживати жир, — відповіла Ніна. — У твоєму випадку припасів вистачить десь на півроку, тож не переймайся.

Хтось тихенько захихотів, певно Тамара.

Флап глянув на Ніну, яка майже бачила коліщатка, що обертаються у його мозку.

— Та вона з тебе знущається, — підказав Фліп.

— Ага, бо Маріуш сам же не зрозуміє, — пирхнула Ніна. Розпач і лють, які вона відчувала, додали їй відваги, тож дівчинка плювати хотіла, що всі зараз на неї витріщаються. — Він для цього надто тупий.