Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ніна сиділа, зіщулившись під деревом, у мокрому вбранні. Скільки це ще триватиме? А якщо в монастирі вже всі сидять за столом і їдять обід? Вона жалкувала, що не запитала у Стефанії, котра година, і не подумала про те, щоби взяти дощовик.

Погляд на Коло…

Там хтось був.

Ніна підхопилася. Неможливо, їй, мабуть, здалося, адже вона не могла нікого прогледіти, хіба що він пройшов поряд непоміченим, або ж умів літати. Вона напружила погляд. Посеред Кола — переплетені суччя засохлих дубів, а ближче… ближче — розмита дощем людська постать.

— Повертайся! — крикнула Ніна в паніці. — Зараз же повертайся!

Вона вискочила з‑під дерева і побігла до Кола. Тільки кільканадцять кроків, потім різко зупинилася. Інстинкт підказував їй, що не можна переходити межу мертвої зони.

— Не можна туди йти! — кричала вона на все горло.

«Що мені робити?» — билася у її голові розпачлива думка. Не могло бути і мови про помилку: в Колі й справді був хтось невеличкий і дрібний… Малгося?

І друга фігура, цього разу вища й міцніша. Прокляття, що тут відбувається? Яким дивом… Але Ніна не мала часу, щоби над цим подумати. Вона кліпала, намагаючись зігнати воду з очей, але не бачила чітко — дощ стукав їй по голові так, що дівчинка відчувала ці удари під черепом. Обидві постаті рухалися до дерев, поклик яких був голоснішим і наче… задоволеним. Коло тепер муркотіло радісно, наче кіт, якого чухають за вухом, наче знало, що будь‑якої миті у пастку потрапить наступна жертва.

— Малгосю, повертайся! Бо я особисто дам тобі дубця!

«Увійду до Кола лише на мить, лише на кілька кроків… Тільки щоби їх привести й відразу повернемося…»

Ні. Якщо вона це зробить, то ніколи звідти не вийде.

— Повертайтеся, ви, чортові дурні! — від криків вона почала хрипнути. Якби мала під рукою камінь, то кинула б ним у постаті, що бовваніли за завісою дощу, аби привернути їхню увагу. Але поряд, як на зло, не знайшлося жодного каменя: той, яким Ніна позначувала межі Кола, давно залишився усередині мертвої зони.

Вона закліпала. Фігури за дощем зараз стали більшими й чіткішими. Це не Малгося, а невисокий худий хлопець. І другий — вищий, товстіший. Обидва здалися Ніні знайомими.

Раптом жах перехопив їй горло, й вона різко відступила. Чого це вона бачить їх усе краще, якщо вони повинні занурюватися у сутінки? Адже фігури віддалялися від неї, а не наближалися. А якщо ні? Якщо хлопці не йшли до дерев, а ВИХОДИЛИ ЗВІДТИ?

Ніна крикнула нажахано, бо тільки-но це спало їй на думку, вона відразу зрозуміла, що це саме так і є. Дівчинка відступила ще далі, послизнулася на грязюці й упала на розм’яклу землю. Усе ще кричала, намагаючись незграбно відповзти. Хлопці були вже поруч, і Ніна нарешті впізнала їх, побачила знайомі фігури — от‑от роздивиться обличчя й тоді вже не матиме жодних сумнівів…

Сташек і Тимек повернулися до монастиря.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

в якому Ніна не може стриматися, аби не ставити питання,

втрачає друзів, зате вивідує секрет Адама

— Але ж ви маєте пам’ятати щось із того, що із вами відбувалося. Хоча б щось! — тисла Ніна.

Вони сиділи навколо столу в їдальні. Тимек і Сташек під’їдали рештки обіду: молодший хлопець був перевдягнений у власні сухі речі, старший — у позичені в Маріуша штани й сорочку. Ніна сушила біля пічки своє довге густе волосся. Інші спочатку закидали врятованих питаннями, а тепер тільки витріщалися на них круглими очима. Малгося не відходила від Тимека ні на крок і час від часу хапала його за лікоть, наче бажаючи упевнитися, що її приятель усе ще тут. Гроза вже минула, але дощ досі видзвонював у шибки.

— Ну, пам’ятаю, що загубився, — Сташек веслував ложкою, наче кілька днів нічого не їв. А може, й справді не їв. Суп стікав по підборіддю на сорочку, обличчя хлопець мав кольору воску з костьольної свічки, але, безсумнівно, був цілим, і видавалося, що, окрім нездорової блідості, все інше в нього в нормі.

— І де ти загубився? У саду, в лісі?

— А яке це має значення? — Тимек долив собі супу й узяв іще одну скибку хліба. Він також був блідим, наче останніх півроку не бачив сонця.

— Так, Ніно, дай їм спокійно поїсти, — втрутилася Еліза.

— Я тільки хочу знати, що сталося.

— Вони повернулися, а це найважливіше, — пані Целіна посміхнулася. — Ми так непокоїлися…

— Я думала, що тебе потвора з’їла, — сказала Малгося тихо. Підборіддя у неї затремтіло, а у великих синіх очах з’явилися сльози.

— Як ви опинилися знову в саду?

— Було темно, ми вийшли з темряви.