Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти завжди у мене виграєш. Це навіть стає трохи нудним.

Тамара та Яцек пішли до кімнати з каміном, а Ніна вийшла надвір. Уже знайшла місце біля шовковиці, звідки добре бачила засохлу купу дерев і водночас не була надто близько. Вона всілася на траві, підтягнула коліна до підборіддя. Диявольське Коло знову збільшилося і вже дісталося до стовбура сливи. Неподалік вона бачила Маріуша, який показував Малгосі птаха на гілці й щось пояснював. Ніну здивувало, що хлопець терплячий і лагідний, наче й на себе не схожий. Навіть посміхався, а Малгося захоплено слухала. У Маріуші, мабуть, інстинкти опікуна прокинулися тоді, коли він приніс дівчинку на руках, бо відтоді він сприймав її наче молодшу сестру — але тільки коли Артура не було поблизу. Коли з’являвся Фліп, Флап відразу перетворювався на бурмила, мовчазного здорованя.

«Повертайтеся усередину, — підганяла вона їх подумки. — Чи ви не бачите, що сонце зараз зайде? Ну ж бо, геть звідси!»

Нарешті хлопець і дівчинка рушили до монастиря, і Ніна зуміла перевести подих. Ну, може це було не таке сильне полегшення, бо вона й надалі дивилася на Диявольське Коло, а страх пробуджував неприємне відчуття у шлунку.

Що буде, коли когось і справді притягне сила Кола? Ніна кинеться із криками: «Ані руш!»? Малгосю вона, мабуть, зуміла б стримати, бо дівчинка була дрібною і малою, але як бути із хлопцями? Або з рослою Елізою, яка на вигляд була сильнішою за Ніну?

А сама Ніна — чи вона зуміє протистояти силі Кола, якщо воно почне її кликати?

Засохле гілля на тлі пурпурового диска сонця наче горіло у вогні. Покручене віття мало колір глибокої чорноти. Була це чорнота нутрощів криниці, куди не досягає жоден промінь сонця, темрява випаленої зорі, кинутої у жар космічного вогнища. Ніна мружилася, а її зранені світлом очі, в яких стояли сльози, помічали дивні речі — гілля, здавалося, тремтить, ворушиться і звивається, наче змії, аби набути форми…

Ні, вона не дивитиметься туди.

Вона розвернулася із сильним серцебиттям. Відчувала, як серце колотиться у грудях: «ГЕП, ГЕП», а Диявольське Коло відповідає, наче відлуння. Наче поміж гіллям також б’ється велике пурпурове серце, що стискається і розслабляється рівномірно. ГЕП, ГЕП. Ніна хотіла підійти туди й перевірити, що це таке, всього кілька кроків…

Ні.

Вона стиснула спітнілі долоні й спробувала зосередитися на чомусь іншому.

Наприклад, на тому, чи можливо, що саме вона є Обранцем.

Багато фактів вказувало на це, але проблема полягала в тому, що сама вона геть не почувалася Обраним. І була не героїнею, а переляканим підлітком, який сидів у саду, пильнуючи, аби ніхто не зайшов до Диявольського Кола, бо не було більше нікого, хто міг би за це взятися. Усі, окрім Ніни, були зачаровані Азкіелем. Якби в монастирі знайшлася хоча б одна розсудлива особа, дівчинка відразу би — і з великою радістю — переклала відповідальність на неї (що зовсім не підпадало під категорію героїчного вчинку). Вона була впевнена: якби на її місці сидів зараз Славек, то не тремтів би наче миша в нірці, поблизу якої чатує кіт. До того ж він мав би вже план, як із цієї проблеми викрутитися і перемогти Бестію.

Але ж це Ніна вміла відчиняти вікна й двері силою волі. І лише на Ніну не діяла янгольська магія. А крилатий називав її «найбільш самостійно мислячою» з тринадцятки…

На думці про те, що вона б могла бути Обранцем, Ніна почувалася одночасно переляканою і збудженою.

Дівчинка стиснула сильніше кулаки — так, що аж нігті увіткнулися у шкіру. Коло притягувало її і водночас відштовхувало. Це було дивне відчуття, схоже на те, яке вона мала, коли побачила якось здоровезного волохатого павука. Тоді, здригаючись від огиди, вона відчувала ще й те, як їй хочеться придивитися до цього паскудного створіння якомога пильніше.

«Лише кілька кроків. Я тільки подивлюся, чи плутанина з гілля насправді складається в якусь форму, чи це мені тільки здається…»

«Ні», — наказала сама собі суворо і, щоби чимось зайняти думки, почала тихенько наспівувати під носа. Скоро сила Кола стала слабшати. Ніна змогла її контролювати. Це трохи заспокоювало.

— Бу! — крикнув хтось у неї за спиною.

Вона підскочила, відчуваючи, як калатає у горлі серце, й озирнулася. Позаду стояв, широко усміхаючись, Артур.

— Ти ідіот! З глузду з’їхав?

— Боїмося, га? — хлопець вишкірився. — Не сиди тут, бо зараз щось вилізе з дерев і відгризе тобі ноги до самої дупи. Клац, клац, — він клацнув щелепами й голосно розсміявся.

— Кретин! — вона пхнула його в груди. Лють додала їй сил, і хлопець гепнувся у траву із настільки здивованим виразом обличчя, що Ніна захихотіла.

Він відразу підірвався, увесь червоний, і гарикнув:

— Не роби цього!

— А то що, знову натравиш на мене свого пса?

— Якщо захочу, Маріуш зробить із тобою те, чого й усі чорти світу не зроблять, пам’ятай! Закладемося, що він зуміє вирвати тобі руку й навіть не спітніти при цьому?

— Закладемося, що без свого пса ти лише мала мерзотна глиста?

Артур скривився, і на мить його личко красивого ельфа стало відштовхуючим.

— Я можу значно більше, ніж той пацан, — просичав він. — Ти ще переконаєшся. Насправді це я Обраний, а не Маріуш.