Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ви можете користуватися машиною, коли тільки забажаєте?

— Можу, — пані Стефанія посміхнулася. — Правда, тільки до четверга, але й цього має вистачити. Не думаю, що ви пробудете в монастирі довше часу. А ймовірніше, ми вже сьогодні знайдемо рішення, і завтра ви всі будете в безпеці.

Її слова надали Ніні сил. Четвер — це післязавтра. Навіть якщо їм і справді доведеться провести в монастирі так багато часу, вона зуміє витримати.

Дві ночі, два дні.

«Впораюся», — подумала Ніна.

— Звісно, ти завжди можеш змінити своє рішення і затриматися у мене. Я була б дуже рада.

— Я б і хотіла, але мушу залишитися у монастирі.

Решту дня вони провели дуже мило, їли морозиво й оглядали гданські костьоли — принаймні ті, які вже відбудували після війни. Ніна час від часу хизувалася знанням архітектури, майже без проблем відрізняючи готику від ренесансу, а їх — від бароко. Пані Стефанія була вражена, а дівчинка роздувалася від гордощів. Може, вона й не вміє грати в карти чи нормально забити цвяха, але принаймні знала, що таке неф і трансепт[26]. Під час лінивої прогулянки вона уявляла, що пані Стефанія — це її тітка, до якої вона приїхала на канікули. По обіді вони виберуться разом до моря, увечері ще походять по місту, спостерігаючи, як на Довгому Торзі запалюються ліхтарі, а завтра Ніна почне допомагати в кав’ярні.

Із мрій її вирвав вид фотостудії. На склі був напис «Блискавичний друк знімків», а всередині жінку з малою, може дворічною, дівчинкою знімали на тлі не дуже чистих плюшевих звіряток. Пані Стефанія і Ніна терпляче чекали, а коли настала їхня черга, дівчинка всілася за столик. Фотограф блиснув спалахом. Фото й справді надрукували швидко, але знімок вийшов не надто хорошим. Ніна здавалася на ньому старшою, мала обведені темним очі й сумне худе обличчя із вилицями, що позначувалися під шкірою, наче наконечники стріл.

«Я і справді отак виглядаю?» — задумалася вона. Особа на фото здавалася їй чужою і водночас гідною співчуття, Ніні аж захотілося її втішити.

Тільки через годину, коли вони поверталися до машини, вона подумала про Тимека. Адже пані Стефанія мала порозмовляти і з його батьками. Як Ніна могла про це забути? Їла морозиво й сиділа біля моря тоді, коли десь у Кендзежині (бо звідти походив Тимек) батьки оплакували зникнення сина.

Як вона могла забути?

— Ви ж розмовляли з батьками Тимека, правда? — запитала Ніна, коли машина рушила. Згадка про сповнене смутком обличчя пані Стефанії примушувало її горіти від сорому. Вона навіть не розуміла, звідки той смуток узявся. Надто сильно була зайнята, уявляючи, як батько Тамари приїздить у Маркоти й звільняє Ніну та її подругу з пастки монастиря.

— Із його матір’ю, — Стефанія Бистшак глянула в дзеркальце і вправно обігнала воза. — Це був номер закладу, де вона працює, тож мені довелося довго чекати, поки її покличуть. Бідна жінка, я не впевнена, що вона хоч щось зрозуміла з моїх пояснень. Спершу звинувачувала мене, що я жорстоко жартую, потім почала кричати і, врешті‑решт, розплакалася.

— Повірила вам?

— Не знаю, мабуть, не зовсім. На її місці я б також не повірила. Але вона була переляканою, а в мене аж серце краялося. Такі речі правильніше говорити в обличчя.

— Що вона тепер зробить?

— Мама Тимека? Не знаю, — пані Стефанія зітхнула.

«А якщо вона з розпачу побіжить у міліцію?» — відізвався у Ніні боягузливий голосок.

«Що ж, — відповіла вона сама собі. — Із цим ми нічого не зробимо».

Що б зробила мама Ніни, якби одного дня стороння особа сказала б їй, що дочка зникла за таємничих обставин? Закатала б істерику? Сіла б на потяг і поїхала шукати дочку? Поставила б на ноги всі можливі служби безпеки (незалежно від того, якими б наслідками це загрожувало)?

— Вона трохи розповіла мені про Тимека… — пані Стефанія натиснула на педаль газу. Перед ними було широке порожнє шосе. Праворуч і ліворуч тягнулися поля зжатої пшениці, над ними кружляли ворони. Спека висіла над землею, Ніна відчувала це, незважаючи на відчинені вікна. З її чола скотилася крапля поту. Там, де дорога сягала горизонту, небо мало такий вигляд, наче його залили чорнилами. — Я небагато з того зрозуміла, бо пані Желінська весь час плакала. Тільки й того, що це дуже милий хлопець із багатою уявою, який постійно щось вигадує, але ніхто йому не вірить.

Ніна мовчала і навіть не могла уявити, як це, коли людина отримує звістку про те, що її дитина зникла. Чи Тимек був єдиною дитиною? Здається, так, у будь‑якому випадку дівчинка не пам’ятала, щоби він згадував про братів чи сестер. Це мусить бути жахливо — отак втратити сина. Не знати, що з ним сталося, і весь час чекати на звістку, що він знайшовся — живим або мертвим. Години чекання перетворюються на дні, дні переходять у місяці, а ті — у роки. Коли люди погоджуються із втратою і починають забувати?

«Мабуть, ніколи», — подумала вона. Напевне легше змиритися зі смертю, аніж із таким зникненням. Принаймні, померлі не страждають, а Тимек усе ще може кричати від болю, кликати рідних, які ніколи йому не допоможуть, бо навіть не знають, де його шукати.

— Ніно, ти добре почуваєшся?

— Та-а-ак.

Неправда, почувалася вона недобре. Потік повітря втискав їй у горло важку, передгрозову задуху; блакить неба поступово перетворювалась на зловорожу синяву.

— Не переймайся, може, вона мине нас, — втішала її пані Стефанія, але якось невпевнено.

Насувалася гроза. Може, ще сьогодні зникне наступна жертва.

— Прошу, їдьте швидше. Прошу!

[26] Архітектурні терміни, якими позначено окремі частини собору: неф (від лат. navis — корабель) — частина приміщення, відділена від сусідніх нефів рядами колон — наприклад, центральна частина в готичному соборі; трансепт (від лат. trans septum — за огорожею) — поперечний неф, що перетинає храм під прямим кутом до нефу й виступає своїми «плечима» із загального блоку споруди.