Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Целіна Сошинська відповіла на не дуже вдалий жарт силуваним сміхом.

— Напевне.

Ніна стиснула руки на підвіконні, аж пальці побіліли. Вона почувалася так, наче під нею відкрилася безодня, куди вона падала й падала. У неї запаморочилося в голові.

— Що сталося з тим хлопцем? — голос пані Целіни був стлумленим, наче долинав до Ніни крізь шар води.

— На жаль, він помер у шпиталі, — відповів міліціонер. — І ніхто не знає, ким він був. Може, хтось упізнає його на фото в газеті.

— Сподіваюся. Бідолашний.

Ніна врешті відпустила підвіконня. «Помер у шпиталі», — слова сержанта Павляка відбивалися у пустці, яка раптом її наповнила. На устах вона відчувала гіркий присмак розпачу.

Помер у шпиталі.

Бідолашний.

Якимось дивом Ніні було жарко й холодно водночас, а шок огортав, наче м’яка вата. Слова, що долинали із сусіднього приміщення, звучали нерозбірливо, вид за вікном розпливався перед очима. Дівчинка ще мала досить притомності, щоби відсунутися від підвіконня і всістися під стіною. Деякий час вона сиділа, зіщулившись і трохи розгойдуючись, а потім різко підвелася. Світ, здавалося, був таким, як і завжди: сонце світило, із саду лунав спів птахів і веселі крики близнючок, які плескалися біля берега озера. От тільки все це було жорстоким, похмурим жартом.

Ніна спустилася до Тамари та Яцека, які все ще сиділи біля берега.

— Ти так і не надягнула светр? — поцікавився Яцек.

— Ні.

— Ми оце саме роздумували, хто є Обраним, — Тамара відкинула голову назад і захихотіла. Кожну ноту цього сміху Ніна відчувала так, наче хтось увіткнув їй у нутрощі ножа, а потім прокрутив, аби завдати ще більшого болю. — Ну, бо тепер, коли нам у потилицю дихає Бестія з Диявольського Кола, Обранець повинен нас боронити, так? Саме вчасно, аби він з’явився і навів тут лад.

— Ти бліда, наче стіна, — звернув увагу Яцек. — Щось сталося?

«Так, — подумала Ніна. — І ви навіть не знаєте, наскільки погане».

— Ніно? — підігнала її Тамара. Вона все ще всміхалася, але коли побачила обличчя подруги, навіть у її очах з’явилася тінь неспокою. — Як вважаєш, хто з нас Обраний?

— Ніхто, — відповіла Ніна. По озеру сунув човен під вітрилом, здалеку він здавався дитячою іграшкою. Сонце потроху ховалося, фарбуючи воду червоним, у відтінок крові. — Ніхто не є Обраним. Він мертвий.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,

в якому Ніна стає детективом і оглядає Гданськ,

а наприкінці стається дещо, чого ніхто не передбачив

— Хлопець, якого ти зустріла в потягу, був Обраним? Чому тобі це спало на думку? — пані Целіна спохмурніла, а в її очах з’явився неспокій.

Ніна зціпила зуби. Вона стояла в кімнаті опікунки, наче учениця, яку викликали в кабінет директорки. Спиною відчувала присутність Тамари та Яцека, але це не дуже допомагало.

Пані Целіна дивилася вичікувально. Уже не називала «любою», а це було ознакою того, що її симпатія до Ніни щохвилини зменшується.

— Я… бачила мапу, яку намалював Славек. Це його почерк, я упізнала, бо в потягу він розв’язував кросворд і вписував слова. А сержант Павляк сказав, що Славек помер у шпиталі… — Ніна не хотіла визнавати, що вона підслуховувала.

— Це ще не робить його Обраним, люба, — цього разу «люба» повернулася, але тепер у ньому було більше нервової напруги, аніж ніжності. Пані Целіна боялася. — Інакше навіщо йому мапа? Ремігіуш виїздив на станцію за кожною дитиною.

— Ви б зрозуміли, якби знали його так, як я. Він просто був таким. Винахідливим, готовим до будь‑яких випадковостей. Напевне, знайшов карту в туристичному довіднику й перемалював про всяк випадок, якби довелося йти пішки. Крім того, він… ну, відповідав вимогам. Як ви й казали. Опікувався мною, коли я цього потребувала, був милим, відважним, сильним і взагалі… як справжній герой. І він був… — Ніна хотіла сказати «вродливим», але її втримали рештки інстинкту самозбереження. Вони би з неї посміялися, якби вона назвала якогось хлопця «вродливим». — Мені треба було здогадатися раніше, — заявила Ніна, труснувши головою. — Славек мав усі риси Обраного, їхав у Маркоти й до того ж нічого мені про це не говорив. Не хотів цього видати, точнісінько як і я сама. Вже тоді мала його запідозрити, але я страшенна дурепа. А потім одного разу мені таки спало на думку, що він може бути Обраним, але я вирішила, що це абсолютно неможливо, бо ж у монастирі має бути тринадцятеро осіб — і стільки тут і було.

— Ніно, всі діти, які мали приїхати у монастир, приїхали. Ти вважаєш, що я не вмію рахувати до тринадцяти?

— Ви мали тільки наші прізвища й години приїзду, правильно? Нічого більше? — Тамара за спиною Ніни штовхнула її, але пані Целіна, на щастя, не звернула на це уваги: звідки ж дівчині знати про такі речі.

— Так, справді, коли янголи попросили мене допомогти, я отримала від них такий список… — жінка завагалася.

— Саме так. Якби хтось зайняв місце Славека, ви навіть цього б не зрозуміли.