— Але янгол… — почав Яцек.
— Неважливо, що там янгол, — Ніна зарум’янилася ще більше, цього разу від злості, і стиснула кулак, намагаючись заспокоїтися. Якби зараз вона перейшла на крик, Тамара та Яцек навряд чи зрозуміли б, у чому тут взагалі річ. — Просто зробіть це для мене, добре? Що вам заважає? Обіцяєте?
— Нормально, — пробурмотів Яцек, а Тамара стенула плечима.
— Як забажаєш.
— Заприсягніться! — наполягала Ніна. — Життям власних матерів.
— У мене немає матері.
— Ну то життям батька.
Вони виконали її прохання, але Ніна не була задоволеною. Як довго пам’ятатимуть, коли забудуть? Яцек принаймні трохи перейнявся урочистістю момента, але Тамара навіть не сприйняла це всерйоз. «Що мені робити?» — думала Ніна, відчуваючи, що знову мало не плаче. Вона не хотіла ревіти в присутності приятелів, тож різко встала.
— Піду по светр, якось холодно, — збрехала вона доволі непереконливо, бо ж було спекотно, але нічого іншого їй на думку не спало.
Зайняті плотом Тамара та Яцек кивнули їй неуважно.
Ніна бігла до монастиря, змагаючись із перехопленим горлом. Сльози стояли в очах, і чоловіка вона помітила, тільки коли з ним зіштовхнулася.
— Гей, куди це ти? Що сталося?
Сержант Павляк вів дорогою велосипед — від брами до входу в монастир. У Ніни різко закалатало серце. Вона витерла сльози.
— Нічого не сталося. Ви, може, знаєте щось про Тимека? Тому ви й приїхали, так? Бо Тимек знайшовся?
— Тимек?.. — міліціонер шукав у пам’яті ім’я, а шалена, безглузда надія Ніни відразу згасла. — Ні, мені прикро. Я приїхав через іншу справу. Мушу… мушу побачитися з тією жінкою, яка тут мешкає.
— З пані Целіною?
— Та-ак, — він усе ще здавався розгубленим. Стояв посеред дороги із нахмуреними бровами, явно намагаючись згадати, навіщо, власне, сюди приїхав. Нарешті він сягнув до кишені мундира, вийняв звідти складений навпіл клаптик паперу і розклав його. Листок, певно, повернув йому пам’ять, бо сержант посміхнувся полегшено і водночас дещо заклопотано.
— Уяви собі, що я мав прийти ще кілька днів тому, але завжди якось випадало це з пам’яті. Дивно, правда?
— Дивно, — визнала Ніна. Стоячи збоку, вона чудово бачила папірець, який тримав міліціонер. На ньому була плутанина ліній, в яких вона розпізнала мапу околиць. Знизу було видно напис: «Станція ПДЗ»[25], а нагорі: «Монастир». Почерк був доволі прикметним, бо ж деякі літери були друкованими — інші прописними. Мало це приблизно такий вигляд:
СТанЦіЯ
та
МонАСТиР
Ніна знала цей почерк. Уже бачила його раніше. Тільки де?..
Згадала, і раптом їй стало холодно від передчуття нещастя, що наближається.
— З… звідки у вас цей папірець? — запитала дівчинка, але сержант Павляк уже йшов до головного входу. Чоловік спер велосипед на мур монастиря. Біля дверей він зустрів Адама, який, звісно, відразу запропонував допомогу й повів гостя сходами нагору.
Вона пішла за ними, тримаючись на безпечній відстані. Потім, сховавшись у ніші вікна, почекала, доки міліціонер увійде до кімнати пані Целіни, а Адам повернеться униз. Тоді застосувала випробуваний метод — побігла до келії, що знаходилася поряд зі спальнею опікунки, відчинила вікно й вихилилася на вулицю.
Голоси, які долинали із сусіднього приміщення, були такими виразними, що вона чула кожне слово.
— У нього знайшли тільки цей папірець, нічого більше, він навіть не мав документів, — говорив сержант Павляк. — Тому я хотів запитати, може, ви його знали? Бо оця мапка означає, що він прямував саме сюди, чи не так?
— Необов’язково, — відповіла пані Целіна трохи тремтячим голосом. — Це старовинний монастир, може, хлопець хотів на нього подивитися?
— Так, є і така можливість. А пані б знала, якби бракувало когось із ваших підопічних.
[25] Польська державна залізниця (PKP, Polskie Koleje Państwowe) — державна залізнична компанія, що була створена ще в 1926 р. і, змінюючи підпорядкування, існує дотепер.