Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Добре, — зітхнув ксьондз. — Я завтра візьму велосипед і перевірю, що там відбувається. Сьогодні не маю часу, мушу ще відвідати хворого.

— Ви не можете їхати до монастиря! — Ніна випросталася так різко, що мало не перелила чай, який тримала в руках. — Янгол зачарує вас, як і всіх інших!

— Але ж тебе не зачарував? А я сподіваюся, що маю трохи більше сили волі, ніж тринадцятилітня дівчинка. Не переймайся — диявольські фокуси не справляють на мене враження. Я мушу туди поїхати, бо непросто почати діяти, спираючись виключно на слова шмаркачки, якій могло щось примаритися.

Ніна хотіла щось відповісти, але не стала, і лише стиснула губи. Пані Стефанія кинула на неї ще один попереджувальний погляд.

— Це не має сенсу! — гарячкувала дівчинка, коли вони вже вийшли з плебанії. — Янгол накладе на нього чари! Ксьондз поїде й повернеться, і стане, як усі, вважати, що там не відбувається нічого поганого! А ми знову залишимося сам на сам із цим… цим щось, і воно…

— Заспокойся! — пані Стефанія стисла її плече. — Може, так і не буде. Ксьондз же повинен уміти захищатися від магії. А ми тим часом спробуємо інші методи, згода?

— Які… методи? — схлипнула Ніна.

— Можеш зв’язатися з батьками? Маєте телефон?

— Ми ні, але наші сусіди мають і часом дозволяють нам ним скористатися. Тільки моя мама… моя мама скоріше повірить янголам, ніж мені. А тато… — вона замовкла. Батько заради домашнього спокою зазвичай погоджувався із матір’ю, але в цьому випадку чи не поведеться інакше? — Тато міг би допомогти… — призналася з ваганням.

— Волієш сама з ним порозмовляти чи це маю зробити я?

— Краще ви поговоріть. Він вам швидше повірить.

— Твоя правда.

Пані Стефанія усілася на лавці перед костьолом, вийняла з сумочки блокнотик і записала номер.

— Це може бути не дуже швидко, — застерегла вона. — На міжміську розмову доводиться довго чекати. До того ж останнім часом телефони працюють геть погано.

— Знаю.

— Якщо тобі вдасться якимось чином роздобути адреси або номери телефонів інших дітей, з їхніми батьками я також намагатимуся зв’язатися. Як я й говорила, вони мають право знати, що тут відбувається.

— Я спробую, — кивнула Ніна.

— А поки що я пропоную тобі залишитися у мене. Маю невеличку квартирку над кав’ярнею, помістимося там обидві. Як тобі ця ідея? Бо немає сенсу повертатися туди, де тобі загрожує небезпека.

— Я мушу повернутися, — дівчинка труснула каштановою чуприною. Дуже хотіла залишитися у пані Стефанії, допомагати їй у кав’ярні та їсти смачні тістечка. Але це було б те саме, що й утеча додому. Вона б не знала, що відбувається у монастирі, й постійно чекала б, коли до неї добереться Бестія з Кола.

Вона спробувала надати обличчю мужнього вигляду, але вийшло не дуже.

— Насправді мені не загрожує небезпека, — сказала дівчинка. — Чи то я думаю, що мені вона загрожує менше, ніж іншим. Я знаю, чого уникати, й боюся, а тому я досить обережна.

— А твої приятелі — ні? — здогадалася пані Стефанія. — І ти хочеш їх охороняти?

— Принаймні я можу спробувати, — Ніна знизала плечима. Це вийшло не стільки впевнено, як вона намагалася показати, скільки безпорадно.

— Ти впевнена, що хочеш туди повернутися?

— Так, — впевненою вона не була, але не хотіла, аби симпатична їй жінка цим переймалася.

— Тоді будь обережною. І пам’ятай: будь‑якої миті ти можеш до мене прийти, нехай навіть серед ночі. — Пані Стефанія притулила до себе дівчинку та цьомнула в чоло.

— Дякую.

Ніна вирушила до монастиря. Озирнулася тільки раз: пані Стефанія усе ще стояла посеред ринку, на її обличчі застиг страх.

На обід вона, звісно, спізнилася. Пані Целіна з‑над тарілки послала дівчинці погляд більше неспокійний, ніж обурений, наче хотіла запитати: де ти була, знову хочеш, аби в нас виникли проблеми? Але не сказала нічого. Зате Тамара тихо пирхнула:

— Може, ти б розказала, що виробляєш? Кудись зникаєш серед ночі, потім з’являєшся, потім знову зникаєш, а пані Целіна привозить твою валізку… Це що — така нова гра, чи що?