Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ніна із полегшенням залишила будинок і занедбаний сад. Тільки на вулиці, під сонцем, вона нарешті видихнула, а з її рук зникли сироти. Вона думала про стару жінку, яка пече пиріг для доньки, що лежить мертвою на дні озера. Бо Маура Левицька була мертвою, правда ж? Була мертвою, а в її матері від жалю і самотності потьмарилося у голові, як раніше потьмарилося у голові Маури. Зрештою, можливо, що божевілля у цій родині спадкове.

З іншого боку, тіла Маури так і не знайшли…

Так, але якби вона досі була живою, то просто повернулася б додому, не мала б причини кружляти ночами садом і тікати від звука голосу матері. Ну, хіба що вона цілком схибила, але в такому випадку раніше чи пізніше її хтось би та знайшов. Особа настільки божевільна не вижила б у лісі сама. Мабуть.

Ніна пояснювала це собі, але слова старшої пані все ще звучали у її вухах: «Вона часом підходить під будинок, я чую ночами, як вона ходить садом, але коли гукаю, то не відзивається. Але вже скоро вона прийде, я про це знаю».

Вона хитнула головою, аби прогнати ці думки. Через півгодини дівчина вже сиділа в «Мисливській» навпроти пані Стефанії. Жінка пила каву, а Ніна їла тістечко. Крім них двох у кав’ярні нікого не було. Цікаво, чи тут узагалі хтось буває? Але Ніна не замислювалася над цим надто довго, бо мала серйозніші проблеми.

По дорозі вона обдумала, що саме хотіла б сказати пані Стефанії, тому тепер не плуталася і не затиналася. Лише відчувала, як з кожною фразою історія звучить все менш правдоподібно. Закінчення вона прошепотіла майже благальним тоном. У її голосі було чути розпач і відчай, які пригноблювали її саму. Стефанія Бистшак була останнім шансом для Ніни, але здавалося, що старша пані за мить звинуватить дівчинку в дурних жартах і попросить піти геть із кав’ярні. Або й того гірше — вирішить, що Ніна з’їхала з глузду, і побіжить по лікаря.

Але жінка не зробила нічого подібного, тільки нахмурилася.

— Ти ж це не вигадала, правда?

— Ні, я… справді…

— Я тобі вірю, — вона важко зітхнула. — Хоча це нелегко. Але може, гм… ти невірно проінтерпретувала певні факти?

— Ви маєте на увазі, що насправді в монастирі не відбувається нічого поганого, а я все це тільки вигадала?

— Щось подібне. Я не мала нічого поганого на думці, просто діти в твоєму віці інколи…

— Я не дитина! А Тимек і Сташек зникли насправді, цього ж я не вигадала. Азкіель сам визнав, що їх забрав диявол. А другий янгол сказав, що вони не янголи…

— Стоп, дитино, стоп, — пані Стефанія потерла скроні. — Ти вже це говорила. Я оце думаю, що ми можемо в цій ситуації зробити. Якщо повідомимо міліцію, скоріше за все, вас усіх позабирають додому, але у ваших батьків будуть серйозні проблеми через контакти з янголами. Вони навіть можуть потрапити до в’язниці, а цього ми не хочемо, еге ж?

— Ні… — Ніна похнюпилася. Вона думала про матір і про її сумні, повні докору очі. — Тому мені спало на думку, що я можу поговорити із ксьондзом.

— Із ксьондзом? — пані Стефанія здавалася зраділою, але потім посерйознішала. — Загалом, чому б і ні. Ксьондзи повинні розумітися у янголах, справжніх чи ні.

Ксьондз Амброзій був чоловіком середнього зросту, ані товстим, ані худим, із гладким, виголеним, позбавленим віку обличчям. Міг мати як тридцять, так і шістдесят років. Вирізняла його тільки лисина на маківці й капловухість, а в іншому він був абсолютно непримітним. Пані Стефанію він слухав зосереджено, з виразом обличчя, який було непросто відтворити.

Ніна скрутилася у кріслі, задоволена, що цього разу вона не мусить говорити. Малими ковточками пила ще гарячий чай і поскубувала шматочок макового пирога — усе це принесла економка ксьондза, а Ніна, хоча й не мала апетиту, не сміла відмовитися. Слова пані Стефанії наче пролітали повз неї: здавалося, оповідають історію про когось іншого, чужого. Або ніби жінка читала пригодницьку книжку. «Це насправді зі мною трапилося?» — думала Ніна, знову придавлена нереальністю цієї розповіді. Бо звучала вона, наче брехня, хоча й була правдою.

Вона прикрила очі. Хоча нерви були напружені, її огорнула слабкість, яку посилювала задуха, що панувала в плебанії. Штори на зачинених вікнах були просякнуті запахом тютюну, годинник із зозулею монотонно цокав. Чи спізниться Ніна на обід? Схоже.

Вона відкрила очі й обвела поглядом книжки на полицях. Це були товсті, важкезні томи в шкіряних палітурках. Біблія? Томи проповідей чи житія святих? Ніна охоче підійшла би ближче й глянула на назви, але їй забракло відваги, тож вона перевела погляд на стіл і з мить витріщалася на круглі плями на дубовій поверхні. Вони були схожими на сліди від чашок кави чи чаю, які настільки в’їлися у деревину, що їх не вдалося б усунути.

Пані Стефанія закінчила говорити, ксьондз тихенько кахикнув і тужливо глянув на люльку, що лежала на комоді.

— Пані має щось проти того, аби я запалив?

— Я проти тютюну, — пані Стефанія глянула суворо, і чоловік із жалем зітхнув.

— Добре, спробуємо якось це впорядкувати. Яніна, — ксьондз Амброзий від самого початку ігнорував прохання дівчинки називати її Ніною, — стверджує, що янголи геть не є янголами. Вони — диявольські істоти, яким відомі магічні фокуси, й що вони за допомогою магії причаровують дітей, аби потім кинути їх на поталу Бестії, що живе в дереві. Так?

— Ні, — Ніна почервоніла. Ксьондз усе перекрутив. — Чи то, схоже, але не зовсім…

— Усе це звучить надто фантастично, щоби повірити, — схоже, духівник рішуче не звертав увагу на Ніну, наче її не існувало. — Ви переконані, що дитина говорить правду?

— Так, — відповіла пані Стефанія просто й з такою упевненістю в собі, що дівчинка полюбила її ще більше.

— Або принаймні щось, що вона вважає за правду, — підкреслив ксьондз, кинувши ще один тоскний погляд на люльку. — Але схоже, що ми маємо зв’язані руки. З того, що Яніна говорила, випливає, що в… тому місці… монастирі, діти перебувають із власної волі та, що важливіше, зі згоди батьків.

— Батьки Сташека й Тимека, скоріше, не погоджувалися на те, щоби щось пожерло їхніх синів, — промовила Ніна із викликом. Пані Стефанія кинула на неї погляд-застереження, а потім перевела очі на ксьондза.

— Дівчинка має рацію, — сказала жінка спокійно. — Міліція може бути під впливом… що ж, назвемо це янгольською магією. Як і всі ці люди, що шукали Тимека. Ви чули, щоби хтось пліткував про зниклого хлопця? Авжеж, я також не чула, але Маркоти — мале містечко, тут усі все знають. Я сама бачила, як вранці в бік… монастиря відпливають човнами групи людей, і бачила, як пополудні вони повертаються, але мені навіть не спало на думку запитати їх, що там сталося. Тоді це здавалося абсолютно звичайним і нецікавим. Ми всі, в певному сенсі, знаходимося під впливом янгольських чарів. Люди брали участь у пошуках, а потім одразу про все забули. Так само, як міліціонери, думаю, забули повідомити родину тієї нещасної дитини. Батьки Тимека мають право дізнатися, що трапилося, як і батьки іншого хлопця.