Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Помолимося, — запропонувала Лідка. — За Ніну та її безсмертну душу. Щоби Бог звільнив її від впливу сатани.

Ніна глянула на Яцека, але хлопець відвів погляд. Він також мав надію, що крилатий пояснить знахідку в озері й усе знову буде добре? Так, мабуть, що… А Тамара замість того, щоби допомогти приятельці, зацікавлено спостерігала за всім.

Ніна почувалася страшенно самотньою. Вона скрутилася у кріслі в ще менший клубок, слухаючи, як Лідка, Адам, близнючки й Еліза читають молитви. «Я не розплачуся, — повторювала дівчинка подумки. — Я не розплачуся».

Тільки за мить вона відважилася роззирнутися. Артур дивився так, наче перед його очима стояла картина, як з Ніни деруть паски; на обличчі Маріуша гуляла дурнувата посмішка, а інші не мали відваги глянути їй в очі. Ніна відчувала їхню нелюбов, змішану з виразною невпевненістю і ще більш виразним переляком. Голос Гелі, яка молилася, за мить зламався, і дівчина розплакалася. Її підтримала Малгося, а руки Кароліни тремтіли, коли вона намагалася заспокоїти сестру-близнючку. «Вони бояться», — зрозуміла Ніна із задоволенням. Навіть агресія Артура здавалася сильно підшитою страхом.

Якусь хвилинку дівчинка насолоджувалася тим, що уявляла себе в ролі Касандри, віщування якої нарешті справдилися. Елізу, яка вибачається перед Ніною за те, що назвала її ідеї «дурнею», Артура й Маріуша, які прибігають, аби просити поради: «Поможи нам, прошу. Тільки ти помітила, що в монастирі відбувається щось погане, ми були сліпими й дурними, аби те побачити». Адама, який признається, що він ідіот, котрий не бачить далі власного носа…

Ніна неспокійно ворухнулася у кріслі. А що, як вони НАСПРАВДІ стануть просити в неї поради й питати, що тепер мають зробити? Адже вона жодного поняття не мала, як виплутатися з усієї цієї ситуації! Нічого, крім можливого повернення додому, не спадало їй на думку. Гірше того, якщо вони не можуть довіряти Азкіелю, якщо янгол не на їхньому боці… Ніна боялася про це думати. Як упоратися з настільки сильним супротивником? Як узагалі можна протистояти посланцеві Бога? Скажімо, крилатий увійде сюди й скаже, що все вже добре і вони повинні йти спати. Що тоді? Ніна була впевненою, що більшість молоді ґречно відправиться в ліжка й не ставитиме жодних питань.

Від нервів у неї розболівся живіт. Вона все ще пам’ятала бліде обличчя пані Целіни, яка дивиться на валізку на столі. А потім її спокійний, позбавлений емоцій голос:

— Ідіть до кімнати з каміном і зачекайте там на мене й Азкіеля. Він усе вам пояснить. Сільвія прибере після вечері, а потім принесе вам какао.

Виходячи, вона кинула на Ніну погляд, сповнений болю і смутку. Ніна намагалася думати про брехню, якою пані Целіна їх годувала, але перед очима дівчинки стояв той погляд, і через це вона почувалася страшенно винною, наче вдарила кошеня.

Коли годинник на каміні вибив одинадцяту, до кімнати увійшов янгол. За ним тихо з’явилася пані Целіна і стала біля нього. Лампочка над головою молоді знову замиготіла й згасла, а потім загорілася.

— Може, запалимо свічки? — запропонував крилатий безтурботним тоном. — Так буде краще. Я ніколи не довіряв електриці.

Адам і Яцек крутнулися, і вже за мить кімнату освітлювали лише тепле жовте полум’я свічок і пурпурове сяйво з каміну. За інших обставин це б виглядало дуже симпатично, але тепер рухливі тіні лише підкреслювали переляк на обличчях дітей.

Азкіель цим не переймався. Він усівся в кріслі, яке швиденько звільнив для нього Адам, і роззирнувся. Очі його на мить затрималися на Ніні, й дівчинка спробувала відповісти гордовитим поглядом — та саме вона першою і відвернулася.

«Що я роблю? — застогнала Ніна подумки, охоплена раптовим переляком. — Я і справді підозрюю янгола в тому, що він хоче нас скривдити?»

— Пані Целіна розповіла мені, що сталося, — заявив крилатий. — Що ж, може це й добре. Раніше чи пізніше, але ви мусили дізнатися правду. Визнаю, що із самого початку вашого перебування тут ми з пані Целіною вирішили, що в міру наших сил триматимемо вас у незнанні. Ми вирішили, що ви надто молоді, аби обтяжувати вас таким знанням. Але ж ви, передусім, кандидати на Обраного, а тому вам повинно вистачити відваги, щоби витримати те, що я зараз скажу.

Ніна стримала дихання. Вітер назовні замовк, наче навіть і він дослухався.

— Ваша подруга має рацію, — заявив Азкіель. — Сташек не повернувся додому, а Тимек не потонув у озері й не загубився у лісі. Їх обох викрали.

Ніна почула короткий обірваний схлип — цього разу, здається, Кароліни. Але поза цим у кімнаті панувала цілковита тиша, наче в костьолі під час служби.

— Вони втратили віру в Бога й дозволили, аби диявол отримав до них доступ. І Злий скористався оказією, забрав не тільки їхні душі, а й тіла. Він тут уже кілька днів. Кружляє поряд, намагаючись дістатися до Обраного, бо його боїться, розумієте? Диявол знає, що Обраний може його перемогти, і тому хоче розправитися з ним якнайшвидше — до того, як Обраний зрозуміє, якою величезною силою він володіє. Тому боюся, що Сташека й Тимека ми втратили назавжди. Утім, я присягаюся, що більше ніхто не потрапить до лап Злого, якщо тільки довірятиме Богу. Тоді диявола буде позбавлено сил, і він не зможе торкнутися вас навіть кінчиком пальця. Можете сміятися йому прямо в обличчя, а він стане лише безсило вас проклинати. Уявляєте це?

Йому відповіло кілька несміливих посмішок, а Ніна знову застогнала про себе. Дуже, дуже хотіла вона вірити Азкіелю, але проблема полягала в тому, що не вірила; і замість довіри відчувала тільки страх, який обліплював її, наче холодна багнюка. Дівчина озирнулася і з полегшенням помітила, що вона не самотня. Кароліна, судячи з виразу обличчя, сумнівалася, Малгося і Геля продовжували схлипувати, а Тамара дивилася на крилатого скептично.

— А тепер підійдіть по черзі до мене, аби я міг позичити вам свою силу. Хто перший?

Адам зірвався з підлоги й підійшов до янгола, який схопив хлопця за руки та заглянув йому в очі. За мить пестунчик пані Целіни повернувся на своє місце явно спокійніший і впевненіший у собі.

Потім настала черга Малгосі, потім близнючок, Елізи, Артура, Маріуша, Лідки, Тамари та Яцека. Щоразу це виглядало однаково. Азкіель хапав хлопця чи дівчину за руки й міцно стискав; обличчя дітей кривилися, але відразу місце болю займало полегшення. Вони відходили, позбавлені сумнівів і страху, щасливі й упевнені, що в монастирі їм нічого не загрожує. Лише крилатий здавався щоразу втомленішим, а під кінець було помітно, що він ледь може підняти руки.

«Не хочу, — думала Ніна, дивлячись на радісну, спокійну Тамару. — Не піду до нього».

Залишилася лише вона, і погляд Азкіеля невідворотно затримався на її обличчі.

— Ніно? Тепер ти, прошу.

— Не треба, справді. Я довіряю Богу, тож мені нічого не загрожує…

— Ніно, підійди сюди.

Дівчина не знайшла жодного аргументу, який дозволив би їй відмовитися, тож вона встала й підійшла до янгола, маючи враження, що до кожної ноги їй прив’язали кілограмові гирі. Холодний болотистий страх усе ще обліплював її так, що вона не чула й не бачила нічого — лише Азкіеля, який дивився на неї, наче змія, що гіпнотизує птаха.

«Мені все одно», — повторювала дівчинка подумки.