Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, дякую, — Ніна про всяк випадок відступила ще трохи. — Ти насправді добре справляєшся.

Стискаючи в одній руці мотузку, Тамара зникла під водою. «Не було сенсу міняти її, якщо досить просто прив’язати той шнурок», — так Ніна виправдовувалася перед собою.

— Є, — Тамара вийшла на берег. Ніна відразу подала їй рушника, і дівчина, яка тремтіла від холоду, швидко в нього загорнулася. З рушника вистромлювався тільки кінчик носа й очі, в яких було видно… страх.

Що її так перелякало?

Ніна не мала часу над цим замислюватися, бо Тамара зав’язала рушник під шиєю, а тоді вказала на кінчик мотузки, що лежав на траві.

— Добре, тягнемо.

— На раз-два-три, — сказав Яцек. — Раз, два, три!

Вони шарпнули всі разом. Що б не знаходилося у воді, воно було важкезним, наче вони намагалися витягти на поверхню здохлого кита. На чолі в Яцека пульсувала вена, Тамара почервоніла, наче буряк. Ніна відчувала, як тонка мотузка врізається їй у долоню, і стиснула зуби.

— Ще раз! Уже майже!

Вода закипіла, наче щось велике підпливло до поверхні. Вони ось‑ось мали побачити це, коли хвиля розміром з вівчарку хлюпнула в обличчя Ніни. Дівчина мимоволі відпустила мотузку, аби протерти очі, а Яцек і Тамара самі не зуміли втримати тягар ЧОГОСЬ. Це ЩОСЬ знову опустилося на дно.

— Хай йому грець, — спокійним філософським тоном сказала Тамара.

— Вибачте, — пробурмотіла Ніна. — Може, залишимо це до завтра?

Вона керувалася не лише співчуттям до змерзлої, усе ще вдягненої у мокрий купальник Тамари. Насправді вона боялася того, що знайдуть в озері. Нещодавно вона марила про конкретний доказ, а тепер, коли мала його в руках, її охопив страх. Ніна воліла б ще трохи пожити, нічого не знаючи.

Але Тамара та Яцек її не слухали.

— Зараз ми це витягнемо, тільки дайте мені перевдягнутися, — сказала старша дівчина, а тоді, хмурячись, додала: — Як вважаєте, якщо я зніму купальник і вдягну штани на голий задок, буде нормально?

Яцек і Ніна почекали, поки Тамара перевдягалася за кущем троянди. Вона не відходила далеко — не мусила, вечірні сутінки вже підступили так, що на відстані кільканадцяти кроків нічого не було видно. Ніна занепокоєно поглядала на підступаючу темряву. Вони мали б уже бути в монастирі. Чорт із нею, із вечерею, за що, напевне, вони отримають прочухана, але ж пані Целіна попереджала їх, аби поверталися до сутінок.

Ще одна хвиля лизнула Ніні ноги. Вода була чорною, наче диявольська смола, тільки посередині бігла срібляста смуга. На диво, з неба вже зникли хмари, хоча вітер був ще сильним і все шарпав довге волосся Ніни. Вона відійшла від берега, її серце калатало. Що ж таке перелякало Тамару в озері?

Дівчина повернулася у явно кращому гуморі.

— Добре, тягнемо знову. Тільки поспішімо, бо я зголодніла. Як вважаєте, чи хтось за нас зробив вечерю, чи все ще чекають, коли ми прийдемо?

Ніна та Яцек не відповіли, зосереджуючись на зусиллі. Ніна вперлася у землю ногами, мотузка знову врізалася у ніжну шкіру долоні. «Цього разу не пущу, — думала вона вперто. — Не пущу тебе, заразо! Навіть не думай про це».

На поверхні знову з’явився клубок, в якому тільки за мить вона розпізнала валізку, з’єднану з чималим каменем. Одне до іншого було прив’язане кількаметровою мотузкою, а все разом мало вигляд якоїсь обгорнутої павутинням міни.

— І як ми це розв’яжемо? — похитав головою Яцек.

Утім, розв’язали, користуючись то зубами, то нігтями. Але раніше, ніж вони зуміли відділити камінь від валізки, вже майже стемніло.

Хлопець кинув камінь назад у воду, а валізку підняв.

— Тут уже нічого не видно. Ходімо до монастиря.

Не чекаючи на відповідь, Яцек погнав уперед. Ніна почекала, поки він трохи віддалиться, а тоді ухопила Тамару за лікоть.

— Ти ж щось бачила у воді, вірно? Щось, що тебе налякало?

— Нічого я не бачила, — буркнула старша дівчина.

— Що там було? — наполягала Ніна. — Маура говорила…

— У Маури не всі вдома були! — відрізала Тамара.