Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ходила лісами або сиділа над озером, до інших вона майже не відзивалася. А якщо так і ставалося, то лише для того, аби розповісти про потвор, що виходять із дерев. Потвор, яких вона бачила.

Я бачила в саду духів. Вони вийшли з дерев. А потім забрали Тимека.

Навколо у кронах все ще шелестіли краплі. Ніна встала. Вона ще не була впевненою, чи вірити пані Целіні, чи ні.

Жінка говорила з такою впевненістю, що важко було запідозрити її у брехні; особливо зважаючи на те, що їхня світловолоса та симпатична опікунка не належала до тих людей, які вміли ошукувати, дивлячись тобі просто у вічі. Хіба що Ніна помилялася. Або пані Целіну хтось переконав, що з Тимеком стався нещасний випадок. Але це була неправда.

Азкіель, з яким жінка розмовляла перед підвечірком? Ніні стало холодно. Ні, неможливо. Адже янголи не брешуть? Сама думка про щось подібне була поганою.

Вона здригнулася. Насправді їй дуже‑дуже хотілося, щоби пані Целіна мала рацію (Тимек загубився під час грози або послизнувся на березі) й нікому іншому не загрожувала небезпека — за умови, що дотримуватимуться правил.

Але Ніна все ще сумнівалася.

Вона дісталася Диявольського Кола, навіть не дивлячись, куди йде. Стояла там непорушно хвилину-другу, дивлячись на засохлі дерева й коло ялової землі. Серце її раптом стиснув холодний жах: це місце мало такий вигляд, наче належало якійсь іншій реальності, значно похмурішій і холоднішій, ніж решта саду. В кронах мертвих дубів збиралися тіні, хоча до вечора було ще далеко, а шипи тернистого в’юна здавалися довшими й ніби гострішими, ніж раніше. На щастя, на землі не було видно жодних слідів, але це ні про що не свідчило, бо відбитки міг змити дощ.

Вона озирнулася, тому що раптом з’явилося враження, наче за нею хтось спостерігає. Але навколо не було нікого. Тож вона знову стала вдивлятися у Коло.

Чи їй здалося, чи Диявольське Коло насправді побільшало?

Вона відступила, нервово облизуючи губи. Оте мале гниле яблуко раніше, певно, лежало поза Колом, а тепер воно знаходилося усередині.

Вона відступила ще далі, не зводячи погляду з дерев, нахилилася і, все ще фіксуючи хащі поглядом, підняла із землі камінь. Потім наблизилася обережно й поклала його на межі Кола.

А тоді, почувши звук мотора від монастиря, розвернулася і побігла.

— Чи можу я з’їздити з вами до міста?

Целіна Сошинська опустила скло.

— Але ж, люба, ти там уже сьогодні була.

— Так, але я мушу ще… — інстинкт застеріг Ніну не згадувати про телеграму до батьків. Пані Целіні це могло б не сподобатися. — Мушу… ще дещо купити. Можу я поїхати? Я не стану заважати, обіцяю.

— Візит до міліції може зайняти чимало часу.

— Я почекаю.

Пані Целіна не здавалася захопленою, але не знайшла розумного приводу, аби відмовити, тож відчинила дверцята й запросила Ніну всередину «іфи». Машина рушила. У дзеркальці дівчинка бачила широке сільське обличчя Ремігіуша. Подумала про нього й про Сільвію, його сестру. Обоє справляли враження мало не розумово відсталих: говорили дуже рідко, а якщо це ставалося, то вимовляли слова хрипко і з явними зусиллями. Не мали вони також, наскільки могла сказати Ніна, жодних власних інтересів чи хобі — коли не працювали, то просто вигрівалися на сонці або ходили по саду, наче сподівалися знайти там невідомо що. Водночас доручення вони виконували швидко та вправно, маючи ту особливу метикуватість прислуги, що інколи межує з ясновидінням: бувало й так, що вони наче наперед знали бажання пані Целіни.

Ким вони були? Де вдалося опікунці знайти настільки досконалих робітників?

— Чому ти насправді хочеш їхати до Маркотів? — голос пані Целіни вирвав її із роздумів.

— Я… — тут їй знову довелося пожалкувати, що вона не Тамара. Та блискавично б знайшла відповідь. — Хочу купити олівець.

— Олівець?

Ніна картала себе. Схоже, вона не мала здібностей до брехні, але їй не лишалося нічого іншого, як тільки продовжувати вигадувати.

— Я пишу щось подібне до щоденника, а олівець у мене саме закінчився.

Пані Целіна уважно подивилася на неї з повагою і наче з легким смутком. Ніна почервоніла, але витримала її погляд. Урешті, жінка першою відвернулася.

— Я розмовляла про тебе з Азкіелем, — сказала вона.

— Спра… справді? — думка, що крилатий міг звернути увагу на таку малозначну особу, як Ніна, була приємною, хоча водночас викликала й неспокій. Чи могло це означати, що дівчинка є Обраним?

— Він називає тебе «тихою водою», — пані Целіна розсміялася без тіні справжньої веселості. — І говорить, аби я до тебе придивлялася.