Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Адам скінчив читати і відклав Біблію. Дощ стукотів у шибки, заколисуючи, розмови поступово почали згасати. Нарешті пані Целіна сказала всім: «На добраніч», нагадала, щоб вони не засиджувалися, і вийшла. Невдовзі Еліза почала заганяти Малгосю до ліжка. Дівчинка почовгала за нею, наче сонний песик, звикла, схоже, до того, що старші нею командують. Інші також швидко пішли митися. Ніна вирішила, що почекає, бо біля умивалок усі не помістяться.

Вона подалася до спальні, вклалася на ліжку й нарешті закінчила «Графа Монте‑Крісто». Потім дівчата почали повертатися, тож вона вийняла з валізки мило, рушник і пішла до ванної кімнати. Там була тільки Лідка, яка вдивлялася у дзеркало так, наче побачила себе вперше.

Ніна стала поряд і скривилася від власного відображення. Цікаво, як це — бути красивою? Із красивого мала тільки густе волосся, що блищало, наче вилущені каштани, — і яке вона через порожні гордощі не стригла, хоча більшість її однокласниць полюбляли короткі зачіски. Люди так часто цим волоссям захоплювалися, що Ніна дійшла висновку, що решта її зовнішності, схоже, не варта уваги. Хоча, з іншого боку, ота решта також не була негарною, думала вона, критично оцінюючи обличчя у формі серця, із широким чолом і гострим підборіддям.

Лідка простягнула руки й торкнулася свого відображення. У цьому жесті був якийсь несміливий, непевний захват і ніби… боязкість?

— Я вродлива? — запитала вона.

Ніна придушила відповідь нечемну і зважилася на іронічну:

— Врода — це справа надто суб’єктивна, — Ніна любила важкі слова. — Для того, хто полюбляє картини Пікассо, ти, напевне, страшенно бридка, — їй подобалось вихвалятися своїм знанням про мистецтво.

Лідка незмигно дивилася на неї. Ніна змилостивилася.

— Так, ти вродлива. Тобі ніхто цього раніше не говорив?

— Ні.

Це прозвучало щиро і так сумно, що Ніна відчула сором. Знову не зуміла втриматися аби не вимудритися. Навіть вибачилася б, але Лідка вже вийшла.

Ніна зачинила за нею двері, після чого підтягнула до них дерев’яну лавку. Зняла капці. Зі шпарин у вікнах тягнуло дощовим холодом, а підлога була льодяною, але дівчинка не мала наміру здаватися. Минулого вечора вона не купалася узагалі, й зараз їй здавалося, що вона вся липка від бруду. Ніна роздяглася і помилася поспіхом, що вимагало еквілібристичних здібностей, таких як укладання ніг до умивальника, а коли скінчила, то виявилося, що вона стоїть у калюжі розхлюпаної води й цокотить зубами від холоду. Хіба вони тут не мають хоча б миски, де можна було б умитися, ллючи на себе воду з глечика?

Вирішила, що за першої можливості розпитає про це Тамару.

Раптом її знову охопило відчуття самотності, яке особливо посилювалося тут, у цьому похмурому приміщенні, де тебе оточують тільки вологість старих стін і запах іржавого залізяччя.

Вона витерлася шорстким рушником, одягла нічну сорочку і повернулася до спальні. Малгося вже лежала в ліжку поряд із ведмедиком, Еліза саме дбайливо закутувала її у ковдру. Одна з близнючок розчісувала іншу, а Лідка порпалася у валізці. Тамара підвела голову від книжки і глянула на Ніну.

— Хвилину тому ми мали цікаву дискусію на тему тієї янгольської несподіванки. Малгося вважає, що крилаті виконають три бажання кожного з нас, як у казці, Лідка — що нас тут усіх перетворять на янголяток, Еліза — що станемо місіонерами чи кимось подібним, а близнючки — що достатньою несподіванкою є вже власне канікули, бо вони, бідолашні, раніше нікуди не виїздили. Час і тобі висловити свою думку. У чому, як вважаєш, полягає янгольська несподіванка? Можеш навіть погодитися з кимось із нас. Я, наприклад, за близнючок. Тиждень чи два відпочинку від моєї мачухи цілком мене задовольнить.

Ніна збентежилася. Жодна із цих версій, на її думку, не була переконливою. На роль місіонерки вона не годилася, на роль янгола — тим більше. Три бажання? Якими були б її бажання? Щоби мати нарешті перестала бути смутною, щоби Славек був живий. І нова валізка, бо ж альтруїзм, урешті‑решт, має свої межі. Але це була дурня, тільки дитина могла таке вигадати. Янголи — не золоті рибки.

— Я… не знаю.

Розчарована Тамара стенула плечима й повернулася до читання. Ніна залізла під ковдру. Думала. Не про бажання, а про дещо інше.

За мить Тамара всілася на її ліжку. В руці вона все ще тримала книжку — були це, як устигла роздивитися Ніна, до неможливого зачитані пригоди Шерлока Голмса.

— Ну, далі, мала, — сказала Тамара тихо, щоб ніхто більше не почув. — Давай. Адже я бачу, що в твоїй голові щось крутиться.

— Я насправді не знаю, що б то могла бути за несподіванка. Але думала я про дещо інше…

— Про що ж?

— Чому вони обрали саме нас? Ми геть не особливі. Принаймні я, — додала вона чесно. — Я не знаю вас достатньо, але ви також здаєтеся мені швидше… звичайними, якщо без образ.

Тамара з непідробною цікавістю глянула на неї.

— А ти не ідіотка, хоча здаєшся нею, — заявила вона.

Ніна зрозуміла, що це мав бути комплімент, але стало прикро. Тамара це зауважила.

— Ну, не кривися так. Просто коли я побачила тебе за вечерею у тій жахливій дівчачій спідниці, то подумала, що ти ще одна лялька, як та дурна Лідка.

Тамара озирнулася через плече й ще більше стишила голос:

— Жодній із цих курок подібне й на думку не спало, — додала вона, перш ніж приголомшена Ніна встигла відповісти, що всі спідниці, якщо не згадувати кілти, дівчачі просто за визначенням. — Думають, що вони виняткові й аж обсцикаються від щастя. Наче Богу дійсно є діло до десятирічної дівчинки, яка спить із ведмедиком, чи до кремезних близнючок із села.