Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та заспокойся, — Ніна схопила хлопця за плече, але він вирвався, схопив Тимека за сорочку і почав його трясти. Але ані Тимек, ані Сташек не відреагували, все так само дивлячись своїми блідими, майже білими очима. «Це мертві очі, — подумала Ніна. — В них немає ані крихти життя».

Нарешті Сташек здригнувся і махнув Хуберту. «Ближче», — говорив його жест. Губи хлопця розтяглися у жахливій посмішці.

— Маріуш лежить у холі біля сходів, — сказав він.

— Щ-що?..

— Маріуш лежить у холі біля сходів. Не буде птахів. Ви всі загинете.

— Брешеш! — із люттю крикнув Хуберт, а Тимек захихотів.

— Переконайтеся самі, якщо маєте відвагу.

За мить, відіпхнутий, він упав у траву, а Хуберт розвернувся до Ніни.

— Я іду в монастир, — заявив хлопець.

— Ти здурів? Справді їм віриш? Вони хочуть нас тільки залякати! Чуєш?

— А звідки вони, по-твоєму, знають про птахів? — хлопець уже біг до будинку, що поставав посеред темряви.

Прокляття!

Кляте в три чорти прокляття!

Ніна подолала опір власного тіла й кинулася слідом.

— Чекай! — кричала вона. — Там Бестія!

Хуберт сповільнився, але не зупинився.

— Не бійся, — сказав хлопець. — У разі чого я захищу тебе. Ти моя подруга, я б віддав за тебе життя.

— Чому мені здається, що ти говориш це кожній дівчині?

Він закліпав, струшуючи з вій краплі дощу.

— Я завжди щирий.

Хуберт дістався до дверей монастиря, відчинив їх і забіг у хол. Ніна наступала йому на п’яти. Усередині було темно, й на мить їй здалося, наче вона занурилася у густу, душну смолу. Кров шуміла у її скронях, серце калатало, наче готувалося зламати ребра. За мить загорілося світло.

Спалах.

Ніна крикнула.

Монастир був наповнений птахами. Круками, воронами, дроздами, навіть малими сірими горобцями — всі вони сиділи на підлозі, на сходах, що вели нагору, і на перилах. Дівчинка спочатку стримала дихання — їх було так багато, і це було так… страшно. Тільки потім вона полегшено зітхнула. Адже цього вони й добивалися? Маріуш мав викликати птахів — от і викликав. Усе нормально.

— Ба… бачиш… — прошепотіла вона Хуберту. — Птахи є. Можемо повертатися.

— Вони нічого не роблять, — хлопець понуро покрутив головою. — Просто сидять.

Він мав рацію. Птахи стирчали на своїх місцях нерухомо, із похиленими набік голівками. Їхні темні оченята й гострі дзьоби полискували, відбиваючи світло лампочок.

Ніна сковтнула сухим горлом.

— Не розумію…

— Дивися! Це, здається, Маріуш, — Хуберт простягнув руку, вказуючи на темний силует, що лежав біля сходів. Ніна спочатку подумала, що це купа викинутих ковдр, бо це мало саме такий вигляд: безформна брила, в якій ледь можна було впізнати людське тіло.