Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Аж ніяк! Була…

— Тобі здалося! — з натиском повторила Еліза.

Тамара глянула на Малгосю, яка тулилася до старшої дівчини.

— Певно й справді щось мені привиділося… — вона кинула Яцеку коробку таблеток. — Тримайте. Якщо малій треба чимось запити, то я другий раз не піду.

Хлопець тремтячим голосом прочитав інструкцію:

— Одна-дві пігулки перед сном. Це для дорослого, тому, коли дам Малгосі одну, то буде добре.

Трохи почекали, поки Еліза настільки заспокоїла дівчинку, що вона погодилася узяти пігулку.

— Ви ж мене не залишите тут, правда? — запитала мала, коли вже проковтнула снодійне.

— Ні, сонечко, ми точно тебе не залишимо, — Еліза кинула суворий погляд на Тамару, наче казала: «Бачиш, що ти наробила? Вона ж через тебе боїться».

Із саду долинув тихий шум, і всі нервово підскочили, але тривога була фальшивою. Нічого поганого до альтанки не наближалося. Ще ні.

«Як панна Смерть, схрещена з павуком».

Ніна відчувала, що перетнула межу, з‑за якої уже не можна повернутися. Тепер у них не було іншого виходу, як тільки йти вперед.

На зустріч із потворною істотою з Диявольського Кола.

— Думай про те, як перемогти Бестію, — порадила вона Малгосі. Еліза саме вкладала малу поряд із пані Целіною. — Повторюй це питання весь час, аж поки ти заснеш. Твій розум…

— Та не приставай до неї із цими твоїми премудростями, — шорстко втрутилася Еліза. — Ти вже й так намішала дитині в голові.

— Але…

— Стули писок і дай їй заснути!

Ніна замовкла і просто занепокоєно дивилася. Навіть якщо Малгося її послухала, це не гарантувало того, що вона почне говорити крізь сон. Ані тим більше, що вона згадає про цю конкретну проблему, яка їх цікавить.

З іншого боку, це було можливим — у всіх зараз у головах виключно Бестія. Хотіли вони цього чи ні, але коли людина про щось довго думає, потім це «щось» має чималі шанси наснитися їй. Ніна добре про це знала. Якби вона заснула, напевне їй наснився б кошмар, пов’язаний зі страшною істотою, що виходить із Кола.

Інша справа, що Ніна все одно не стулила б очей у таких умовах: не на твердій підлозі, в холоді, коли всі витріщаються, збившись навколо. Ні, напевне вона б не зуміла на місці Малгосі заснути.

Але малу, схоже, було зліплено з іншої глини, бо повіки її відразу закрилися, і дівчинка почала дихати в рівному, спокійному ритмі. А може, просто пігулка виявилася досить міцною, аби перемогти страх, холод і незручності?

Пізніше, коли Ніна пригадувала минулі канікули, то найчастіше в пам’яті спливала саме та ніч — чекання у тиші, неспокійне дихання подруг і товаришів, які вона чула в напівмороку. Штовханина ліктями, тихе «ш‑ш-ш» і нервове тремтіння щоразу, коли Малгося перекидалася уві сні з боку на бік або бурмотіла. Неспокій наче розтягував хвилини. Ніні ставало все холодніше, бо від нещільно зачиненого вікна йшов протяг. Дощ шемрав і цюркотів у гіллі дерев, озеро шуміло, наче ліс під вітром.

Нарешті Малгося заговорила:

— Треба її убити чимось живим.

— Що? — Артур нахилився до дівчинки, але Еліза його відіпхнула.

— Вона тебе не чує, ідіоте. Бо вона ж спить.

— Треба її убити тим, що живе, — повторила дитина, а потім кумедно прицмокнула губами, наче смоктала цукерку. Більше вони нічого не почули.

— Чимось живим? — Артур випростався. — Що це, у лиха, значить?

— Певно те, що ми не зуміємо вбити Бестію за допомогою ножа, палиці чи чогось такого, — відповіла Ніна.

— Тоді чим?