Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хуберт рушив через хол, розгортаючи ногами птахів, які неохоче відсувалися з дороги. Ніна йшла за ним. Десь здалеку, стлумлений товстими мурами, долинав заклик Бестії. Здалеку. Це трохи заспокоїло дівчину, бо це означало, що поки що вони в безпеці.

— Маріуше? — Хуберт нахилився над кремезним хлопцем. — Маріуше!

Через кілька довгих, наче вічність, секунд хлопець відкрив очі й роззирнувся навколо безтямним поглядом.

— Що сталося? — запитала Ніна, присівши поруч.

— Болить… — простогнав Маріуш. — Моя нога… Я зламав ногу…

— Може, в тебе тільки вивихнуто кістку, — втішила вона його, але у глибині душі знала, що Флап говорить правду. Очі його раз по раз закочувалися, бліде, наче крейда, обличчя було вкрите потом. Він мав сильно страждати, а вивихнута кістка не болить аж так сильно. Ніна про це знала з власного досвіду.

— Бестія… була тут. Схопила мене й запитала… де янгол, а коли я сказав, що не знаю, то кинула мене об стіну. Вона… несамовито швидка.

— Де Тамара та Яцек?

— Не знаю. Ма… мабуть, я знепритомнів. Допоможи мені, прошу. Про-о-ошу.

— А що з птахами? — Ніні здалося, чи заклик Бестії звучав ближче? — Ти зумієш…

Голова хлопця відкинулася назад, очі повільно закрилися. Хуберт прошепотів щось, що Ніна не зрозуміла. Швидше за все, це було: «Ми всі загинемо» чи щось таке.

Він глянув на дівчинку.

— Біжи до Елізи й близнючок, разом витягнете його звідси. Я пошукаю Тамару та Яцека.

— Ні, — несподівано вирішила Ніна. — Ти йди по решту, а я пошукаю Тамару та Яцека. Ну, швидше.

— Це ненормально, — упирався Хуберт. — Ти дівчинка. Я повинен залишитися.

— Я здорова, а ти маєш такий вигляд, наче от‑от упадеш. Якщо ти десь знепритомнієш, то хто потім тебе шукатиме? Ну ж бо, Хуберте, не дурій. Матимеш ще досить можливостей, щоби похвалитися власним героїзмом. Я тільки погукаю Тамару та Яцека і відразу повернуся. А потім подумаємо, що робити далі.

На мить їй здалося, що він протестуватиме, але хлопець знав, що Ніна має рацію, то ж, нехай і після паузи, але рушив до дверей.

Ніна встала.

— Тамаро? Яцеку? — крикнула тихенько.

Слова відбивалися від кам’яних стін, а дівчинка не сміла волати голосніше, щоби не привернути увагу Бестії. Дощ вривався крізь відчинені вікна, світло загоралося і гасло, сяйво затягнених павутинням лампочок не могло вигнати з кутків густу тінь. Монастир, якщо не зважати на птахів, здавався покинутим, наче й не було останнього тижня, коли тут вирувало нормальне життя. Наче Бестія була в цих стінах завжди, позначивши кожен камінь печаткою своєї присутності.

— Ви чуєте мене?! Повертайтеся! — нарешті вона відважилася крикнути, але відразу принишкла й нервово зіщулилася. Голос її здавався на диво чужим і був надто писклявим. Десь поблизу щось зашаруділо, і Ніна, озираючись, стрімко підскочила.

Нічого. Мабуть, це крук подряпав пазурками по підлозі. Птахи дивилися, схиливши голівки, їхні очі поблискували особливим розумом. Наче… наче сміялися з неї?

«Дурня, — вилаяла себе Ніна. — У тебе завелика уява».

«Тікай, поки ще не пізно», — прошепотів розум, але з останніх сил вона проігнорувала це й подалася до кімнати з каміном. Знайшла там розкидані кружки та холодний уже глечик із чаєм. Монастир видавався на диво вистиглим, Ніна в мокрому вбранні весь час цокотіла зубами. Мороз повзав по стінах, дихання перетворювалося на пару. Що тут таке, най йому? Адже зараз кінець літа, а не січень… А може, ні, може, монастир разом із птахами, які тут оселилися, тепер опинився у безчассі, підвішений у білій холодній пустці, поза якою вже немає нічого? І чому все здається настільки чужим: стіл, крісла, на яких вони сиділи ще кілька годин тому, — наче Ніна зазирнула в дім, залишений ще в дитинстві, ніби відтоді, відколи вони пили тут чай, минули століття. Дивно. Чи це вплив Бестії?

Вона із зусиллям відсунула подалі від себе подібні думки і на тремтячих ногах вийшла в коридор. Лавіруючи поміж птахами, повернулася до холу.

Заклик Бестії ставав усе голоснішим, шум у голові дівчинки наростав. Обридливе дзижчання, наче тисячі мух роїлися у банці. Обридливе й водночас якимось огидним, дивним способом привабливе, наче… наче музика, наче колискова з дитинства, схована у спогадах так глибоко, що людина пригадує це лише уві сні. Щось у Ніні хотіло линути за цим голосом.

— Тікай! — її глузд уже не шепотів, а волав.

Бестія була все ближче.

Ніна стала поряд із непритомним Маріушем, і тоді світло ще раз згасло. Спокусливе дзижчання набрало силу, дівчинка облизнула сухі губи. Тепер вона могла б піддатися і піти до Бестії. Чому ні? Що швидше все це скінчиться, то краще, вона ж усе одно не зуміє втекти. Тож навіщо мучитися?

Світло то загоралося, то гасло. Спалах — темрява, спалах — темрява. Ніна вдивлялася у верхні сходи.