Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не знаю. Лютим псом? Кактусом у горщику? Чому я маю це вигадувати? — розізлилася вона.

— Може, це просто означає, що Бестію треба вбити голіруч, — похмуро заявив Хуберт, але ні‑хто не підтримав тему.

— Маріуш говорив, що вміє прикликати птахів, так? — втрутився Яцек. — Ну то ось вам і відповідь. Підемо до монастиря, відчинимо там вікна і прикличемо птахів, а вони вб’ють Бестію.

— Не знаю, чи я точно зумію їх прикликати, — запротестував Флап.

Ніна додала:

— Крім того, те, що Маріуш прикликає птахів, ще не означає, що ми можемо наказати їм убити.

— Хтось має кращу ідею? — Яцека, здавалося, трохи зачепило за живе.

Еліза поволі качнула головою.

— Звучить розумно, але спочатку ми мусимо перевірити, чи це діятиме. Гелю, пильнуй, щоби дощ не припинявся. Можеш це зробити?

— Можу.

— Нормально. А ти, Маріуше, зосередься і спробуй прикликати птахів.

— І яким чином ми переконаємося, що птахи вбиватимуть за наказом? — Тамара нахмурилася. — Хтось із нас має пожертвувати собою, так?

На це вже ніхто не знайшов що відповісти, а в сараї знову запала тиша. Тільки за якусь хвилину відізвалася Ніна:

— Я… Здається, я знаю, як ми можемо це перевірити…

Сказала, і на обличчях молоді з’явилося незадоволення.

— Ну що, — збунтувалася дівчинка, — я знаю, що це огидно, але ви ж, думаю, не хочете, щоби птахи атакували когось із нас? Бо можуть вибити очі або… — відгодована сотнями книжок уява розганялася, але раніше, ніж вона встигла вийти з‑під контролю, заговорила Еліза.

— Добре, ми вже зрозуміли. Давайте цього пса. Маріуше?

Хлопець зник у темному кутку, звідки за мить вийшов, несучи шматок брезенту. З‑під нього стирчали дві закостенілі лапи. Побачивши їх, частина дітей відвела погляди, а в решти з’явився вираз стурбованості на обличчях.

Маріуш поклав собаку перед сараєм і зняв брезент. Хтось за спиною Ніни голосно вдихнув. У світлі ліхтаря очі мертвої тварини були наче два золотисті дзеркальця, об які розбивалися краплі дощу. Ніна знову відчула приплив жалю. Сільвія не заслуговувала на таку долю.

— Зараз приклич птахів.

Час спливав. Ніна все сильніше мерзла, стоячи у відчинених дверях і втрачаючи надію. Більшість молоді відступила під дах сараю, де принаймні не дощило. У дворі залишилися тільки Еліза й Маріуш, який сидів над трупом собаки. Ніна озирнулася, глянувши мимохідь на групу за її спиною. Малгося все ще спала, Артур надалі був набурмосеним і похмурим, Тамара та Яцек ледь стримували нетерплячку, а близнючки, навпаки, здавалися виснаженими, хоча й вони мали досить непоганий вигляд порівняно з Хубертом. Ніна шкодувала, що ніхто не подумав прихопити з монастиря болезаспокійливе. Пігулки зменшили б страждання хлопця, хоча йому насправді була потрібна допомога лікаря, який почистить і зашиє рану.

Перші птахи з’явилися настільки несподівано, що вона мало їх не прогледіла. Вони випірнули з дощової ночі, тихо прилетіли на чорних крилах і всілися неподалік, на чорне гілля. Світло ліхтаря, який тримала Еліза, вихоплювало з темряви їхнє пір’я кольору вугілля й очки-намистинки. Круки, багацько круків. Ніна відчула, як її серце починає битися сильніше. Птахи сипалися з неба, наче м’які, чорні шматки снігу, укриваючи пір’яним саваном газон і дах сарая.

Еліза відступила, Маріуш витягнув руку й обережно, ласкаво торкнувся голівки найближчого створіння. Птах дозволив себе погладити.

— Тепер… — у голосі дівчинки звучала невпевненість, — …тепер накажи їм атакувати пса… Прокляття… Це справді діє, ти вмієш… Добре, досить… Накажи їм припинити!

Ніна озирнулася, відчуваючи напад млості (читала про виклювані очі, але не мала бажання це побачити), зблідла Еліза обтерла чоло від дощових крапель.

Вони повернулися до сарая і зачинили двері.

— Ну, вже маємо план, — відізвалася Тамара за мить непевного мовчання.

— Саме так, — енергійно підтвердив Яцек. — Маріуш піде в монастир…

— Я маю іти туди сам? — у голосі кремезного хлопця зазвучало вагання.

Знову запала тиша, яку перервала Тамара: