Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Клік — наступний спогад зникає, наче камінь, кинутий у глибоку воду.

Фільм для дорослих, про який розповідала їй Агнешка (він здавався нудним, але Ніна ввічливо не хотіла цього казати), подорож у гори, коли всі настільки промокли, що потім усі ж, за винятком Ніни, розхворілися. Світловолосий хлопець, який подобався їй у п’ятому класі…

«Бестія пожирає мене, — зрозуміла вона. — Так закінчили Тимек і Сташек. Істота з Диявольського Кола поглинула всі їхні спогади, шматочок за шматочком».

Це її протверезило настільки, що вона почала боротися. «Пісенька, я мушу зосередитися на пісеньці». І пригадався єдиний текст — дурнуватий довоєнний шлягер, який так любила її мати.

Таке нещастя стається, може, раз на сто років. Знаю Агнешку, для якої я би сонце з неба вкрав. Але прізвища не знаю, адреса невідома, й тому шукаю і волаю тут і там…

Ніна заховала спогади так глибоко, що Бестія не в змозі була до них дотягнутися. Тепер у її голові була лише пісенька, в яку вона вчепилася так, наче це найважливіша у світі справа. Бо вона насправді БУЛА такою.

Чи тут мешкає панна Агнешка? Така миленька, очі наче фіалки. Стільки днів шукаю, в усі двері стукаю, але знайти не можу, хоча так цього хочу.

На третьому куплеті вони дісталися до бібліотеки, Бестія відпустила Ніну так, наче вона вже непотрібний багаж. Дівчинка впала на підлогу, паралізована крижаним холодом. Тільки за мить вона зуміла звестися на ліктях і глянути поперед себе.

Квазімодо — Ніна навіть у темряві впізнала його характерну фігуру — стояв біля заваленої стінки, там, де закінчувалася бібліотека. Стояв і дивився у прірву, що відкривалася під його ногами. Дощ усе ще падав.

Спалах, світло на мить з’являється.

У бібліотеці повно круків, дроздів, горобців і ворон. Сидять на полицях із книжками, нашорошивши мокре пір’я і блискаючи агатовими очицями.

Ніна хотіла крикнути, але те, що вирвалося з її горла, нагадувало, скоріше, скрип.

Спалах. Бестія йде до янгола. Тепер не поспішаючи, наче насолоджуючись розумінням того, що жертва вже не втече. Птахи проводжали її поглядами.

«Це вже кінець, — подумала Ніна розпачливо, заплющивши очі. — Тепер Бестія уб’є Квазімодо, а потім нас усіх по черзі». Вона зіщулилася на підлозі. Усе ще було страшенно холодно, а там, де її тримала Бестія, шкіра, позбавлена чутливості, наче вкрилася кригою. Це обмороження? Синє, паскудне обмороження, від якого тіло гниє і доводиться відрізати кінцівку… Дурнуваті думки, бо Ніна все одно не доживе до жодної ампутації. Загине відразу після Квазімодо, вона ж навіть ворухнутися не може.

Дівчина розплющила очі — воліла дивитися, незважаючи ні на що.

Спалах. Бестія уже біля крилатого, який, порівняно із нею, здається малим, наче дитина. Простягає до нього одну з пазуристих лап, поволі, наче замислившись, схиляє набік бичачо-комахоподібний череп, після чого торкається янгольського обличчя з того боку, де воно все ще вродливе. По гладкій щоці тече кров — у світлі голої лампочки чорна, наче смола. Квазімодо трохи відступає, але далі йому йти нікуди, його п’яти вже звисають над прірвою. Тепер він тільки нерухомо дивиться на свого ката.

План! У Ніни, здається ж, був якийсь план, але його подробиці випали з пам’яті, якщо взагалі він колись там був. Зрештою, це не має значення. Адже вони все одно загинуть. Дівчинці здавалося, що з глибини темряви долинають слова молитви, проказані тихим голосом. Але це могла бути й ілюзія, бо кому ж тут молитися?

Спалах. Бестія розводить шестеро рук, аби схопити янгола і проштрикнути його гострими шипами кігтів.

«Радуйся, Маріє…» Цього разу Ніна була впевнена, що чує молитву. До того ж і голос здався їй знайомим. Лідка? Яким дивом?..

Спалах. Бестія розводить шестеро рук, аби схопити янгола і проштрикнути його гострими шипами кігтів.

«…благодаті повна, Господь із Тобою, благословенна Ти між жінками…»

Спалах. Бестія розводить шестеро рук, аби схопити янгола і проштрикнути його гострими шипами кігтів.

Що тут, прокляття… Ніні здавалося, що перед очима в неї стоп-кадр. Дві постаті стояли нерухомо на краю прірви: кат і його жертва, застиглі в часі, наче глиняні фігурки. Дівчинка прикрила очі, а коли знову їх розплющила, янгола вже не було. Він стрибнув у прірву? Розкрив крила й полетів?

А Бестія все ще стояла, розкинувши руки, наче її жертва знаходилася там, де була ще мить тому.

— Зараз! — крикнув хтось. Приголомшена Ніна тільки за мить чи дві зрозуміла, що це Яцек. — Зараз ми маємо шанс її убити!

Спалах. З кутка бібліотеки вискочила пухкенька постать, вклала пальці в рот і пронизливо свиснула. Птахи злетіли й хмарою шугонули до завмерлої Бестії.

Летіли, щоби проминути її і зникнути за завісою дощу.

Прокляття.

Ніна знову зуміла ворухнутися — принаймні настільки, щоб сісти. Яцек стояв посеред бібліотеки, а його обличчя здавалося б кумедним, якби не було настільки трагічним. Молитва Лідки все ще долинала з темряви, куди не досягало світло лампочки. Бестія ворухнулася — мляво, наче її суглоби геть задерев’яніли. Сталося диво, завдяки якому вони отримали кілька додаткових секунд, але навіть дива мають свої межі. У будь‑який момент Бестія звільниться від чарів — і тоді буде запізно.

Під впливом цієї думки Ніна раптом повернула собі ясність розуму.