Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коло вже не здавалося небезпечним, не відчувалося зла, яке з нього випромінювалося. Зараз це була лише купка мертвих дерев, бридких і насуплених, от і все. Що б у Колі не мешкало, воно звідти зникло.

А ймовірніше, перенеслося в інше місце.

Ніна розвернулася і побігла до сараю.

— Ми не знайшли Лідку, — суворо говорила роздратована Еліза. — Схоже, вона десь на дорозі до містечка.

— Або ж Бестія і справді її зжерла, — додав Артур, на що Тамара люто крикнула:

— Стули пельку!

Було схоже, що всі без винятку вже мають порвані в клоччя нерви.

— Ми мусимо повернутися у монастир, — заявив Хуберт, але не наполягав, коли Еліза сказала тверде «ні». Можливо навіть, що рішення старшої дівчини він сприйняв із полегшенням.

«Правдою є те, — гірко думала Ніна, — що ми смертельно налякані». Чи Лідка дійсно йде зараз у напрямку містечка? Якщо так, то вона в найбільшій безпеці з них усіх, і Ніна лише мала надію, що чорноволоса красуня не забула захопити один із потужних ліхтарів, що зберігалися у шухляді на кухні. Інакше її чекало те саме, що було недавно з Ніною — тиняння у темряві під зливою.

А коли ні, якщо Лідка досі була тут… Ніна здригнулася.

— Бестія уже там, — тихо сказала вона. — У монастирі.

— Ти не можеш це знати, — не повірив Яцек.

— Можу, — вона не мала сили пояснювати, на що спирається її упевненість.

— Ми підемо в монастир лише тоді, коли матимемо план, — промовила Еліза, і це не прозвучало оптимістично. — Ніно, ти щось придумала?

— Та-ак, певно так.

Вони дивилися на неї, наче зголоднілі люди на останню скибочку хліба. Ніна трохи здригнулася і заховала сумніви якомога глибше. Мусила мати рацію.

— Ніно? — підігнала її Еліза. — Ти знаєш, як перемогти Бестію?

— Ні, — відповіла вона. А потім, перш ніж обличчя хлопців і дівчат навколо видовжилися, додала: — Але я знаю, хто знає.

— Хто?

На коротку мить вона насолоджувалася своєю владою, хоча одночасно ніяковіла під гострими поглядами.

— Малгося.

— Малгося? — здивувалася Тамара, а дитина, почувши своє ім’я, налякано глянула на Ніну.

— Ага, Малгося. Риси Обраного, ті швидкість, сила й решта, нічого не варті, порівняно зі здібностями Малгосі.

— Я умію лише чарувати, — тихо сказала дівчинка.

— Крім того, ти ще вмієш передбачати майбутнє. Як Славек, який знав, що на колію стрибне самовбивця.

— Дурня, — жорстко відрізала Еліза. — З Малгоськи така віщунка, як з мене примадонна. Я б знала, якби вона щось подібне вміла.

— Бо вона передбачає майбутнє, лише коли спить. Уночі я чула це вже кілька разів. Не знаю чому, може, Малгося, ну… якимось чином замала для свого дару чи щось подібне. Може, за кілька років вона вмітиме користуватися ним так, як Славек. Неважливо. Тепер важливо лише те, що, дякуючи їй, ми зможемо довідатися, як перемогти Бестію.

— Вигадуєш, — сказав Артур.

— Аж ніяк. Першої ночі, коли я сюди приїхала, Малгося говорила, щоби не ходили в сад на світанку, а відразу потому зник Сташек. Пізніше говорила, що Бестія прийде до нас по стежці, зробленій із солі.

— Я тож Малгоську чулам, — призналася Геля. — Мемрала шось про те, же Тимек і Сташек сі повернут. А йоні сі повернули.