«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Видатним теоретиком легізму був також Хань Фей (280-233 р. до н. е.), погляди якого викладені у книзі “Хань Фей-цзи”. У цьому творі можна віднайти багато схожого з конфуціанцем Сюнь-цзи стосовно злої природи людини, з позицією Мо-ді відносно спростування головних засад філософії Конфуція а також з положеннями даосизму. Однак провідна думка легізму зберігається незмінною: закон і покарання - головні важелі управління, менше заохочень - більше покарань. Хань Фей прибічник такої централізованої влади, коли правитель прагне вирівняти всіх перед законом і однаково карає за його порушення як своїх наближених сановників, так і простих людей.

Самоназва школи - “мін цзя”, за аналогією з давньогрецьким способом філософування представників школи називають по-європейські софістами, а за аналогією з напрямками європейської середньовічної філософії цю школу ще називають школою номіналістів. Школа звертала увагу на відношення речей і вираження цих відносин у судженнях. Її представники роз’єднували речі і їх властивості, вважаючи, що якості можуть існувати самостійно, безвідносно до будь-якого субстрату. Виходило так, неначе властивості додаються до речей органами чуття, які має людина, і залишається проблематичним, наскільки ці властивості належать речі, до якої ми відносимо ті або інші якості. Тому дивними нам здаються вирази типу “білий кінь не є конем”, адже за їх позицією наше око бачить білизну певної форми, а наскільки вона належить тому, що ми позначаємо іменем “кінь”, залишається невідомим або непевним знанням. Такий аргумент належить Гунсунь Луну (325-250 рр. до н. е.) у трактаті “Гунсунь Лун-цзи”. Наведемо для зразку уривок з цього трактату:

“- Чи може білий кінь не бути конем?

- Може.

- Яким чином?

- “Кінь” - це те, що позначає форму; “білий” - це те, що позначає колір. Те, що позначає колір, не є те, що позначає форму. Тому стверджую: “білий кінь” - не кінь.

- Коли маєш білого коня, не можна говорити, що не маєш коня. І хіба те, про що не можна сказати, що не маєш коня, не є кінь? Мати білого коня - значить мати коня. Чому ж, ставши білим, він перестає бути конем?

- Коли просять “коня”, можна дати як буланого, так і вороного коня. Коли ж просять “білого коня”, дати буланого чи вороного коня не можна. Припустимо, що “білий кінь” є не що інше, як “кінь”; в такому разі, що не попроси, все було б однаково. Якби, що не попроси, все було б однаково, то “білість” не відрізнялась би від “коня”. Але коли те, що просять, не має відмінностей, тоді чому дати буланого і вороного коня то можна, а то не можна? Вочевидь, “можна” й “не можна” взаємно заперечують одне одного. Ось чому, оскільки буланий і вороний коні, які суть одне, відповідають бажанню “мати коня” і не відповідають бажанню “мати білого коня”, теза “білий кінь не є кінь” вважається неспростовно доведеною”[22].

Засновником школи імен був Хуей Ши (або Хуей-цзи). Про нього у книзі “Чжуан-цзи”, що належить його опонентові Чжуану Чжоу (369-286 рр. до н. е.) говориться: “Хуей Ши був дуже різнобічним, а його твори могли наповнити п’ять візків. Його вчення було суперечливим і плутаним, а його небезсторонні слова не попадали у ціль... Сам Хуей Ши вважав свої висловлювання великим поглядом на Піднебесну і викладав їх софістам. Софісти Піднебесної разом з ним віднаходили задоволення у таких висловлюваннях. Вони говорили: “У яйця є пір’я. - У курки три ноги. - Собака може стати бараном. - Кінь несе яйця. - Вогонь не гарячий. - Гнідий кінь і ворона корова разом складають три. - Білий пес є чорним. - У сироти лошати ніколи не було матері...”. Хуей Ши щодня сперечався з людьми і разом з іншими софістами Піднебесної навмисне створював дивні висловлювання, і то було основою його діяльності. Однак сам Хуей Ши вважав свої висловлювання наймудрішими і говорив: “Хто може зрівнятись зі мною в усьому Всесвіті?”[23].

Не дивлячись на загальну упереджену оцінку творчості Хуей Ши у творі свого опонента, все ж доля об’єктивності тут є, особливо у таких словах: “Виступи проти поглядів інших людей він вважав єдине справжнім заняттям для себе, а славу жадав собі дістати, перемагаючи інших людей у спорі”[24].

Основи вчення тих, кого називають по-європейські натурфілософами (тобто тими, хто більш за все переймається питаннями філософії природи) або представниками школи прибічників інь і ян (інь ян цзя), теж знаходяться ще в текстах “І-цзин” і “Шу-цзин”. З первісного хаосу, стану праначала, відбувся розподіл двох начал: активного - ян і пасивного - інь. Із їх взаємодії народилися спочатку такі п’ять першопочатків (усій) як вода, вогонь, дерево, земля, метал, котрі у свою чергу стали основою всіх речей і явищ природи.

У школі натурфілософів (IV ст. до н. е.) вчення про першооснови буття шляхом сполучення понять ян, інь та усін набуло системного вигляду. Згідно з цією системою, спочатку світ існував як щось єдине (ци). Потім через згущення цього ци відбувається процес, у результаті якого світлі й легкі ци (ян-ци) піднімаються угору й утворюють небо, а мутні й важкі ци (інь-ци) спускаються донизу й утворюють землю. Сили ян і інь поступово стали вираженням різних протилежностей у природі. З допомогою моделі взаємодії полярних сил і першоелементів натурфілософи прагнули пояснити причини змін і перетворень у природі.

Засновником даосизму вважається наполовину легендарна особа Лао-цзи (604-531 до н. е.) - старший сучасник Конфуція. Головна книга даосизму “Даодецзин” (“Книга про дао і де”). У основу свого світогляду лаосці поклали дао. Дао - багатозначний термін. Це і першооснова і завершення всього, що існує, воно ж - всеохоплюючий закон всесвіту. Дао існує одвічно, воно навіть первинне стосовно бога.

Найбільш глибоким і, між іншим, найменш виразним є вчення про два дао. Є безіменне (непостійне) дао і є дао, що має ім’я. У книзі “Даодецзин” про перше дао говориться так: “Дивлюсь на нього й не бачу, і тому зву його невидимим. Вслухаюсь до нього й не чую, і тому зву його нечутним. Прагну вхопити його й не настигаю, тому зву його найдрібнішим. Його верх не освічений, низ не затемнений... Зустрічаюсь з ним і не бачу лиця його, йду за ним і не бачу спини його”. Або ще такий вислів: “Ось річ, що з хаосу виникає і поперед неба й землі народилася. Беззвучна і позбавлена форми. Самотньо стоїть вона і не змінюється. Повсюди діє і не має перешкод. Її можна вважати матір'ю Піднебесної. Я не знаю її імені. Позначивши ієрогліфом, назву її Дао. Довільно даючи їй ім'я, назву її Велике. Велике - воно у нескінченному русі”[25].

Інше дао, на відміну від першого, безпосередньо пов’язане з буттям конкретних речей. Даоська картина утворення світу має такий вигляд: небуття - первинне, воно і є дао, яке не має імені. Воно не має імені тому, що назвавши його, ми тим самим уже перетворимо його в буття. Про небуття можна говорити лише заперечно. Небуття народжує буття. Буття - це дао, яке має ім’я, фізичним аналогом якого є небо і земля. Небуття (перше дао) - найбільш глибока основа, субстанція усіх речей. Буття нетривке і речі постійно сходять до небуття: “У світі всі речі народжуються у буття, а буття народжується у небуття”; “У світі велика різноманітність речей, але всі вони повертаються до свого початку. Повернення до початку зветься спокій. Спокій зветься поверненням до суті. Повернення до суті зветься постійністю”[26].

Дао на рівні конкретних речей завжди супроводжується “де”: “Дао народжує речі, де вигодовує їх, вирощує, удосконалює їх, підтримує. Створювати і не присвоювати, творити і не хвалитися, будучи старшим, не командувати - ось що зветься найглибшим де”[27]. Можливо, “де” є тим, що займає місце конкретних законів, які у той час ще були невідомі.

Даосці відкидали цінності конфуціанства (любов до людей, мудрість, справедливість), вважаючи їх відходом від дао. Навпаки, людина з вищим де не прагне творити добрі справи, і тому є добродійною. Її головна якість - переможна бездіяльність.

Цей принцип бездіяльності (“у вей”) спирається на сповідування природності, на спонтанність життя, що не вимагає від людини ніяких зусиль, базується на ритмах природи речей. “У вей” є кращою практичною реалізацією природності (“цзи жань”). Звідси такий наслідок: соціальний устрій не має ніякого значення. Досконаломудрий правитель дозволяє всьому йти своїм природним шляхом - дао. Він ні у що не втручається, не перешкоджає дао: “Кращий управитель це той, про якого народ знає тільки те, що він існує. Дещо гірші ті правителі, які вимагають від народу любити їх і величати. Ще гірші ті правителі, яких народ боїться, а найгірші за всіх це ті, до котрих народ ставиться з презирством”[28].

Вимога до уряду така: “Коли уряд спокійний, народ стає простодушним. Коли уряд активно діє, народ стає нещасним”[29]. Принцип бездіяльності даосці поширювали на все життя суспільства: “Слід здійснювати бездіяльність, дотримуватись спокою... На ненависть треба відповідати добром”[30]. У спілкуванні між людьми Лао-цзи радив керуватись трьома скарбами: людинолюбством, заощадливістю, не сміти бути попереду інших. Завдяки першому людина може стати хороброю, завдяки другому - щедрою, завдяки третьому - може стати розумним вождем.

2.3. Філософія епохи Хань

Династія Хань встановилася в Китаї у 202 році до н. е. і проіснувала понад 400 років, до 220 р. н. е. Це була монархічна (імператорська) доволі централізована форма правління, соціально-економічною основою якої залишалось рабовласництво у державному і приватному різновиді. Однак, з одного боку, протягом цього періоду спостерігалось також зростання частки великої земельної власності з використанням найманої праці збіднілих орендарів, а з іншого боку, народжувалось приватне дрібне селянське господарство. Поступово складались майже типові феодальні відносини з чіткою вертикальною структурою і зростанням ролі імператора як централізуючого елемента. Централізація об’єктивно вимагала більш-менш єдиної ідеологічної основи і такою авторитетною основою ставало конфуціанство, але з асиміляцією досягнень інших філософських шкіл, особливо даосизму й буддизму. Саме за цей час сформувалось ортодоксальне конфуціанство, значну роль у чому відіграв Дун Чжуншу (179-104 до н. е.).

Залишаючи незмінними головні ідейні принципи конфуціанства Дун Чжуншу синтезував деякі положення інших шкіл, виключаючи тим самим можливість критичної оцінки власних переконань. Так для обґрунтування порядку, в якому провідні місця в суспільстві займають імператори, сановники, чоловіки, просто старші люди, а нижчі ролі належать підлеглим, жінкам, молодшим членам сім’ї тощо, Дун Чжуншу використовував вчення натурфілософів про ян, інь та п’ять основних елементів природи (вода, вогонь, дерево, земля, метал), широко користувався поняттям дао. Та все ж ключовим для нього було поняття неба.

Шлях дао - шанування Неба й покірність його велінням. Безпосередньо ці веління сприймає державець, а далі все йде у спадному порядку: “люди прямують за державцем, державець прямує за Небом”[31]. Веління Неба не звучать, Небо просто примушує людей висловлювати його думки, Небо само не діє, воно примушує діяти людей, що підвладні йому. Правитель - “Син Неба”, на правління він отримує мандат безпосередньо від Неба. Шанобливе споглядання вищого нижчим йде у відповідності до соціальних рангів. Унизу - народ, прості люди, вони є темними (що відповідає значенню інь). Народ шанобливо споглядає чиновників, чиновник сановників, сановники князя, князь державця, а державець Небо. Усі імена, якими зовуться соціальні групи, мають ще й промовистий смисл, вони говорять про характерну якість представників групи. Народ (мінь), звучить близько до темний (мін), чиновник (ши) значить ще й “той, хто служить” (ши) і т. ін. Імена, вважає Дун Чжуншу, виникають із справжньої реальності, імена даються, щоб виразити справжність речей, справ, вчинків, а всі імена знаходяться в цілому у відповідності до помислів Неба.

Вчення Дун Чжуншу пізніше було канонізоване, так що й через багато років ми віднайдемо у текстах доби Хань багато паралалей з цим мислителем. Напр., у книзі Бань Гу (32-92) “Бо ху тун” також ідеться про світле і темне начало, про п’ять першоелементів, про те, що все відбувається за велінням Неба, що імена речей є промовистими, такими, що виражають їх сутність: “Яке значення вкладається у поняття “державець” і “підлеглий”? Цзюнь - “державець” - те ж, що й цюнь - “натовп”. Це значить, що державець збирає докупи звернені до нього серця натовпу. Чень - “підлеглий” - те ж, що й чань-цзянь - “гнучкий та міцний”. Це означає, що підлеглий, загартовуючи свою волю, стає наполегливим і непохитним... Що означає “чоловік” та “дружина”? Фу - “чоловік” - те ж, що фу - “допомогати”. Це означає, що чоловік, дотримуючись Шляху, допомогає дружині наближенню до нього. Фу - “дружина” - те ж, що фу - “поступатися”. Це означає, що дружина, згідно до обрядів, повинна покірливо поступатися”[32].

Велике значення у історії філософії доби Хань мала творчість Ван Чуна (27-97). Він відомий зокрема виступами проти конфуціанства і деяких положень даосизму, хоч дещо з його думок має витоки саме в останньому. Так принцип природності підказаний даосизмом, однак у тлумаченні Ван Чуна набуває дещо іншого смислу. Він говорить про універсальне значення принципу природного розвитку всього сущого поза небесне зумовлення. Навіть, коли йдеться про долю, Ван Чун тлумачить її не як втручання надприродних сил, а як розвиток згідно природної закономірності. “Є три долі. - писав він. - Першу називають “долею природності”, другу - долею, залежною від обставин, третю називають “долею несприятливою”[33]. Ван Чун схиляється до того, аби вважати долю просто людською природою, набутою відпочатку і таким є порядок як для роду людського, так і для індивіда.

Значне місце у вченні Ван Чуна мало поняття життєвої енергії, яким він широко користувався для пояснення соціальних і природних процесів і яке замикав врешті-решт на “природність”: “А я стверджую, що небо знаходиться у постійному русі і випромінює життєву енергію. Все суще народжується саме через те, що небо у своєму русі випромінює життєву енергію... Рухаючись, небо не прагне породити тим самим речі, однак усі речі самі собою народжуються. Оце і є природність”[34].

Наведені положення різних шкіл давньокитайської філософії підтверджують її загальну характеристику: вона була від початку соціально-політично і морально орієнтованою, переймалася питаннями управління, гармонізацією стосунків між людьми і різними станами, проблемами виховання й збереження стабільності та рівноваги у суспільстві. Вона з давніх часів базувалася на ідеях взаємодії протилежностей, наявності суперечностей, які складають суть буття природних речей і суспільних явищ. У житті китайського суспільства як минулого, так і теперішнього часу давні філософські здобутки залишаються дієвим фактором.

Першоджерела

1. Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах. - М.: Мысль, 1972, 1973.

2. Древнекитайская философия. Эпоха Хань. - М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1990. - 523 с.

[22] Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах. Т. 2. – М.: Мысль, 1973. – С. 59-60.

[23] Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах. Т. 1. – М.: Мысль, 1972. – С. 292-293.

[24] Там само. С. 294.

[25] Там само. С. 118, 122.

[26] Там само. С. 119.

[27] Там само. С. 130.

[28] Там само. С. 119-120.

[29] Там само. С. 132.

[30] Там само. С. 133.

[31] Дун Чжуншу.Чунь цю фань лу // Древнекитайская философия. Эпоха Хань. – М.: Наука. 1990. – С. 114.

[32] Бань Гу. Бо ху тун // Древнекитайская философия. Эпоха Хань. – М.: Наука. 1990. – С. 244.

[33] Ван Чун. Лунь хэн // Древнекитайская философия. Эпоха Хань. – М.: Наука, 1990. – С. 263.

[34] Ван Чун. Лунь хэн // Древнекитайская философия. Эпоха Хань. – М.: Наука, 1990. – С. 287.