«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У філософському творчому процесі і знанні, яке його завершує, можна більш-менш чітко виділити дві складові частини. Перша - це те саме зачарування, яке пов’язане з відкриттям таємниці буття. Найчастіше таке відкриття проходить на межі інтуїції. Філософу після тривалого роздуму сутність буття відкривається раптом і відливається у просту чітку формулу узагальнюючого типу, наприклад, “На вогонь обмінюється все, і вогонь - на все” (Геракліт), “Насправді ж існують лише атоми й пустота” (Демокріт), “Світ є моє уявлення” (А. Шопенгауер). Друга частина - то логічна конструкція, яка детально прописує, вибудовує усі зв’язки щодо світу і яка твориться за правилами доведення, дедукції, випливаючи як наслідок з тієї самої формули. Ця частина залежить від талану, обдарованості, логічної сили, літературного хисту, широти кругозору, освіченості філософа.

Кожна з цих двох частин формує образ філософії, та й самого філософа, що неодноразово змальовувалось у витворах мистецтва, напр., у творах Рафаеля, Рембрандта, Фрагонара, Родена та інших митців. Формулювання суті буття у ємній фразі є результатом довгого тяжкого особистого пошуку, болісного щоденного роздуму. Істина, що відкрилась філософу, захоплює його на все життя, робить одержимим, стійким у переконаннях, надає зовнішній вид, вид людини, якій відомі вищі таємниці. Така людина немов підіймається над суєтною людською повсякденністю, занурюючись одночасно в одвічні проблеми: що таке навколишній світ, що таке “Я”, у чому сенс мого буття і буття світу.

Друга частина теж вимальовує свій образ філософії. За численні століття утворилась своєрідна традиція філософування, створився свій поняттєвий апарат, своя термінологія і засоби доказу. Тобто склалось усе те, що відрізняє філософський текст від будь-якого іншого. Однак тут не йдеться про якусь уніфікацію стилю. Більш-менш видатний мислитель завжди несе у своїх творах печатку особистості. Вираз “стиль є людина” стосовно філософії повністю відповідає своєму смислові. Прочитавши сторінку якогось філософського тексту, досвідчений читач одразу впізнає автора: Спінозу чи Гегеля, Ніцше чи Сартра, Платона чи Сенеку.

1.2. Філософія у сфері культури

Визначившись стосовно специфіки філософії як такої, подивимося тепер на її місце у загальному культурному середовищі. Безперечно, філософія входить у культуру і є її часткою. Але в культурі філософія не просто знаходиться поряд з іншими складовими частинами, не лежить “під”, “над” чи “поруч” з ними. Її положення скоріше нагадує вертикальний перетин культури, вона проникає через всю культуру зверху донизу, проходить через усі її зрізи й пласти. Так є тому, що немає в діях людей, а значить і у феноменах культури, нічого такого, що не підлягало б критичному розгляду збоку філософії. Філософію органічно цікавить все, що є проявом людського духу, результатом людської діяльності. Та й самі явища культури линуть, так би мовити, до філософії, прагнуть, щоб філософія розглянула їх своїм розсудливим оком, своїм авторитетом визнала їх вагомість у балансі людських діянь. Інші феномени культури тяжіють до філософії й за допомогою, оскільки філософія сама, своєю власною волею знаходиться у корисному для них повсякденному пошуку. Вона шукає й знаходить граничні основи, засади, деякі універсальні форми усвідомлення культури як цілого. Такими універсальними формами є категорії, тобто найбільш загальні поняття, зміст і взаємозв’язок яких повсякденно і ретельно проробляє саме філософія. Сітку філософських категорій можна презентувати як певну метамову культури, оскільки філософія постачає культурі як цілому мову для її самоусвідомлення й самовисловлювання. Культура філософською мовою маніфестує себе народу, людству.

Співвідношення філософії і культури дуже образно висловив німецький філософ XIX ст. Гегель: «Освічений народ без метафізики (читай: філософії - О. К.), щось на зразок храму, взагалі-то різноманітно прикрашеного, але без святині»[2]. Якщо продовжити гегелівське порівняння філософії з храмом, то можна навіть сказати, що філософія є завершенням культури і культура без філософії нагадує храм без куполу. Це в рівній мірі стосується й індивіда, бо людина, що не засвоїла філософії, не вважається довершено культурною.

Місце філософії у культурі прийнято конкретизувати через функції, які вона “виконує”. Вкажемо на деякі з них.

Стосовно явищ культури філософія досліджує їх онтологічні проблеми, дає їх “онтологію”, а отже виконує онтологічну функцію. Наприклад, стосовно мови чи права філософія може давати узагальнюючі висновки відносно них як соціокультур- них явищ, вказувати їх місце серед інших соціальних явищ. Це не означає, що загальними питаннями мови й права може цікавитись тільки професійний філософ. До них долучаються і юристи, і лінгвісти, однак той юрист чи то лінгвіст, який прямує до теоретичних вершин своєї науки, сам стає філософом.

Філософія також дає оцінку проявам культури збоку учення про цінності, отже виконує аксиологічну функцію. Те ж таки право має ціннісний вимір у цивілізаційному поступі людства. Винайдення права цивілізувало людські стосунки, унеможливило повторне здичавіння людей. Отже, правові норми набули потужного ціннісного значення.

Філософія виявляє також підстави пізнання, з’ясовує умови адекватного відтворення світу, розглядає загальні питання стосовно істини і тим самим виконує гносеологічну функцію.

Можна вказати й на критичну функцію філософії в культурі. Коли йдеться про критику, то це не обов’язково означає цілеспрямований пошук недоліків у певному культурному полі. Довгий час слово „критика” означало у філософії дослідження меж того чи іншого явища у зв’язку з пізнавальними здібностями людей.

Інколи спеціально підкреслюється світоглядна функція філософії. І в цьому є певний резон, незважаючи на те, що сама філософія визначається у якості специфічного світогляду. Коли говорять про світоглядну функцію філософії, то мають на увазі її послуговуючу роль не стільки для спеціалістів з філософії, скільки для решти людства, у якої виникає нагальна потреба загального орієнтування у світі, створення цілісного комплексу ставлення до світу. Здавна до філософських шкіл прилучалися сотні й тисячі молодих людей, більшість з яких ніколи не ставали професійними філософами і не мали початкового наміру стати такими. Вони шукали загальне натхнення у філософських вченнях, здобували аргументи на користь життєстверджуючих орієнтацій. Напр., учення класиків німецького ідеалізму вважаються чи не найскладнішими в усій історії філософії, такими вони є й для сучасного читача, не зважаючи на гори тлумачної літератури. І не слід вважати, що безпосередні слухачі публічних лекцій Фіхте добре розумілися на хитросплетіннях його думки. Зовсім ні. Молодих людей Європи приваблював оптимізм Фіхте, віра його у власний розум кожної людини, у розумне налагодження взаємних стосунків людей у суспільстві. Не міг не привабити своєю світоглядною позицією і надскладний Гегель. Ясно, напр., яку установку на світосприйняття давав Гегель, коли казав студентам у лекціях з філософії історії: „Хто розумно дивиться на світ, на того й світ дивиться розумно; те й інше взаємно обумовлює одне одного”[3]. Молодший сучасник Гегеля Шеллінг ще більш відверто говорив своїм слухачам: “Більшість вивчає філософію не для того, щоб у свою чергу стати філософами, а для того, щоб придбати ті великі переконання у їх взаємозв’язку, без яких немає ані самостійності способу мислення, ані достоїнства життя”[4]. Отже, хоч філософія сама є елементом духовної культури, вона багата своїми зв’язками з іншими проявами людського духу, спирається на них і служить їм, виконуючи ряд функцій.

На завершення розгляду питання про співвідношення філософії й культури порівняємо її з одним із значних культурних явищ - наукою. Чи є філософія наукою? Таке питання найбільш поширене і навіть традиційне у середовищі тих студентів, кого, поза їх бажанням, навчальні плани просто примушують до вивчення філософських текстів. Дати категоричну, однозначну відповідь на поставлене питання важко й занадто відповідально. У цілому я схиляюсь до позиції, що філософія хоч і є певним типом систематизованого гуманітарного знання, але вона не є наукою на зразок природничих наук, оскільки природознавство всіляко прагне максимально виключити суб’єктивність у судженнях про явища природи і досягти якомога більшої об’єктивності знання. Проте у чомусь є резон дати й стверджувальну відповідь про схожість науки й філософії, оскільки філософія принаймні прагнула спиратись на об’єктивно-істинне знання, добуте іншими науками, намагалась несуперечливо сформулювати й логічно довести найбільш загальні положення й принципи. При цьому база узагальнення у філософії завжди була значно ширшою, аніж у звичайної науки, котра узагальнює тільки суто науковий досвід і експерименти. Філософія до цього додає ще й людський життєвий досвід, досвід усього комплексу духовно-практичного засвоєння світу.

Коли ми заперечуємо повну ідентичність філософії і науки, то звертаємо увагу на те, що наука зрештою деперсоніфікована. Краплі знань, які добуті окремим науковцем, зникають у морі сукупного істинного знання людства, доповнюючи його. У такому морі розчиняються окремі імена, або вони стають простими символами людської проникливості у суть процесів. У філософії ж особисте завжди присутнє, завжди на передньому плані. Немає філософії взагалі, як є, скажімо, фізика взагалі, хімія, математика тощо. Є конкретна філософія конкретного автора - Платона, Декарта, Гегеля тощо. Звичайно, філософські вчення різних мислителів можна якось поєднати, звернувши увагу на спільність проблематики, схожість аргументації, близькість світоглядних уявлень. Але все ж філософія кожного автора входить у корпус світової філософії як єдине ціле, системно, а не окремою часткою, як це буває у природознавстві. У цьому моменті філософія більше схожа на мистецтво, де авторство має вічне значення, характеризується певною завершеністю і торкається всього комплексу світосприйняття. Тільки на відміну від мистецтва філософія спирається не на художній образ, а є формою раціонально-рефлексивної свідомості.

1.3. Походження філософії, її історичні типи та національна своєрідність

Сказати однозначно коли виникла філософія як культурне й історичне явище досить важко. І важко перш за все тому, що треба попередньо вирішити питання про сутність філософії. Можна, правда, сказати, що найбільш вірогідним часом народження філософії є VIII-VII століття до н. е. Але вказати тільки століття чи тисячоліття мало. Треба ще з’ясувати неминучість виникнення філософії, дати відповідь на питання про те, чим обумовлений її генезис. Якщо ми погодимось, що філософія займається пошуками граничних основ буття, користуючись переважно раціональними засобами, то треба йти далі і визначити умови, за яких виникає потреба знати ці основи. Загальна відповідь може бути такою: це буває у періоди гострих соціально-культурних криз, коли старі ціннісні орієнтири вже не задовольняють людей. Як правило, таке трапляється у періоди розкладу первіснообщинного ладу, утворення стародавніх держав. Помічено, що саме у ці часи зростає криза міфологічної свідомості як колективного родоплемінного явища.

Додатково до цього треба визнати, що сама наявність міфології та релігії є попередньою основою народження філософії, бо звідти перші філософи запозичували світоглядні питання, образи та слова для створення філософських понять. Дослідники, які професійно займаються проблемою генезису філософії, детально вивчають цей процес, виявляють у ньому фази передфілософії і власне філософії. Перша фаза характеризується поступовим виходом індивідуального суб’єкта з первісної розчиненості його у сукупній родовій свідомості. Розпад родоплемінного ладу розірвав початкову світоглядну цілісність, а, оскільки була розірвана соціально-економічна єдність первісної общини, то утворити нову світоглядну цілісність колективна свідомість уже не могла. На місце колективних пошуків висувається світоглядна діяльність окремої людини (мудреця, філософа). Ця криза зачіпає одночасно й релігію. Втрачається довіра до старих богів, іде пошук нової основи вірувань, перехід від політеїзму до монотеїзму. У творця нової релігії як і у мудреця (провісника філософії) часто схожа доля. Вони спочатку гостро переживають власну світоглядну кризу, у якій відбивається і суспільна криза. Кризовий етап може супроводжуватись тимчасовим відходом від людей, за яким слідує творчий вихід з кризи і повернення до людей з наміром нести їм слово істини. Філософ з’являється у вигляді світоглядного центру нового типу. Без опори на традиції, а часто й супроти них, без особистого владного авторитету, а тільки силою раціонального доказу пропонує мудрець нову програму упорядкування суспільного життя, прагне обґрунтувати єдність, посилаючись на єдиний порядок космосу, на співпадання макро- і мікрокосмосу. Філософ переконаний у наявності й доступності для пізнання єдиних законів, яким підкорюються ритми космосу, включно з окремою людиною. Мудрець відшукує й сповіщає людям єдині, загальні закони устрою макро- і мікрокосмосу, апелюючи до розуму співгромадян. Врешті- решт можна сказати, що філософія з’являється разом з появою нового типу суб’єкта - мудреця як окремої особи.

Хтось може зауважити, що період давніх соціально- культурних криз, розклад первіснообщинного ладу та утворення перших в історії держав далеко не супроводжувалось автоматичним виникненням філософії з сьогодні назавтра, часова дистанція між ними була досить велика. На це можна відповісти так. Сама вказана криза і становлення держав були також розтягнутими у часі, а ідеологічні обрамлення соціальних змін довго складалися шляхом пристосування старих форм до нових зрушень, тобто пошук адекватних світоглядних схем затягувався довше, ніж відбувалися зміни. До того ж одні народи з ряду історичних причин випереджали інші у творенні філософії. Так, Стародавній Єгипет був однією з найдавніших держав світу, однак у ньому філософія як система так і не склалася, а в античній Греції, значно молодшій, через інші історичні обставини філософія склалась, використавши надбання єгипетської мудрості й ученості.

Важливою умовою започаткування філософії був винахід алфавіту та лінійного письма, розвиток традиції писемної мови, поширення навичок письмового висловлювання. На цьому підґрунті складається й розвивається художня література (запис епосу, поезія), яка служила постійною скарбницею метафор для первісного формування філософського категорійного ряду. Письмо сприяло утримуванню думки, транспортуванню її у просторі і часі, а труднощі з виготовленням якісного матеріалу для запису розвивали здатність до лапідарності висловів, шліфували змістовну ємність фрази мудреця.

Виникає філософія майже синхронно на стародавньому Сході й на Заході. Незважаючи на схожість у витоках (попередня поляризація суспільства, рух думки через протиставлення Хаосу й Космосу, добра і зла, єдиного й множинного) традиції філософування у цих протилежних частинах Землі досить відрізняються, що дає привід говорити про існування певних типів філософії. На Сході предметом особливої уваги було утвердження єдності людини і природи, переважала морально-політична орієнтація філософських творів. Східний мудрець - це перш за все вчитель, тому особливе значення надається стилю його життя. Поведінка вчителя - взірець для наслідування. Мова, якою він користується, - то мова притч, вживані ним поняття довго зберігають характер міфологем.

На Заході філософія починається одночасно з народженням раціоналістичної думки у стародавній Греції. Тут вона рішуче відокремлюється від міфології і навіть піддає міфологію свідомій критиці, підриває традицію довіри до повсякденного “здорового глузду”. Виникає система філософських понять, які цілком позбавлені міфологічної обгортки. Якщо на Сході філософія сприймалась часто як особиста справа, справа особистого вибору, то на Заході кожен засновник філософської школи був переконаним у відкритті загальнолюдських основ співіснування всіх людей.

Довгі століття паралельного існування східної і західної філософської традиції закріпило їх відмінності, що інколи давало привід відмовляти народам Сходу у наявності в них не лише оригінальної філософії, а й взагалі філософії. Сьогодні така європоцентрична позиція може вже вважатись подоланою, хоч залишається сенс говорити про специфічні історичні типи філософування - східний і західний.

Виділяти історичні типи філософії можна також, пов’язуючи її розвиток з поступом усього історичного процесу у цілісності всіх його елементів (економічних, соціальних, політичних, культурних). У такому разі історична типологія філософії співпадає з відомими епохами: античність, середньовіччя, Відродження, Новий час, до якого прилягає Просвітництво. Для XIX- XX століть можна додатково виділити період раціоналістичної класики і некласичну філософію.

Типологія філософії може бути проведена і за такою ознакою як зміна її “центрації”. “Центрація” - термін, що вказує на загальноприйняту (або модну) форму, в яку рядяться традиційні філософські проблеми. Як правило, це пов’язано зі зміною культурних парадигм. У такому разі в історичному розвитку філософії виділяють космоцентризм (у ньому на першому плані загальні проблеми світоустрою, космосу на мега-, макро- та мікрорівні), теоцентризм (у ньому всі питання розглядаються у релігійній оболонці, з урахуванням Бога - від грец. - Θεως Бог), антропоцентризм (переважає проблематика, що пов’язана з людиною - грец. άνθρωπος - людина), “наукоцентризм” або сцієнтизм (від лат. scientia - наука), антисцієнтизм (ірраціоналізм). У часи античності раннього періоду філософія була переважно космоцентричною, пізніше софісти й Сократ започаткували перший антропологічний поворот у філософії, а неоплатонізм III-V ст. схилявся до теоцентризму. Теоцентричною була й філософія Середньовіччя. Починаючи з XVII ст. набирає сили наукоцентричність філософії, коли наука (природознавство) стає зразком науковості й наукової організації знання.

До питання про існування історичних типів філософії примикає проблема її національної приналежності. Якщо поняття історичного типу в чомусь ігнорує національну своєрідність філософії, акцентує увагу на тих загальних рисах, що “приписані” до певної епохи, то поняття “національна філософія” вказує на регіональне різноманіття філософського життя людства не лише у діахронному, а й у синхронному вимірі. Рано чи пізно кожна національна культура концентровано висловлює себе через філософську думку. Наявність філософії є своєрідним показником зрілості культури народу, її духом, її метамовою. Відмовляти якомусь народу у створенні, хоч би і в майбутньому, власної філософії, значить недооцінювати культурний потенціал народу, а побічно й відмовляти йому у наявності власної культури.

Фундатори німецької класичної філософії законно пишалися успіхами старовинного виду духовної діяльності на своїй землі і може унікальність його злету в Німеччині спонукувало їх як до роздумів про специфіку національної філософії, так і про первинні умови виникнення філософування. За Гегелем, певний образ національної філософії відповідає характеру народу, його моральності, державному устрою й формі правління, громадському життю. Класик української історико-філософської думки Д. І. Чижевський (1894-1977) вказував[5], що своєрідність національної філософії визначається боротьбою цілком певних для різних народів протилежностей: у Франції - містицизм і раціоналізм, у Англії - емпіризм і платонізм, у Німеччині - спекулятивний і індуктивний методи, в Росії - релігійні тенденції і різні форми просвітництва. За Чижевським, переважно три моменти характеризують особливості філософії окремої нації: форма проявлення філософських ідей, методи філософських досліджень та побудова системи філософії, її архітектоніка.

1.4. Характер філософських проблем, структура філософії та особливості її мови

Специфіка філософії багато в чому визначається характером її проблематики. Проблеми, що їх розв’язує філософія, окреслюють її предметне, дослідницьке поле. Взагалі ж проблемою прийнято називати чітко усвідомлене питання відносно якихось суттєвих зв’язків між явищами. Вирішити проблему - значить пояснити явища або факти посиланням на причини, що їх обумовлюють. Оскільки філософія з’ясовує фундаментальні причини широкого кола фактів і навіть здавна прагне до відкриття ключової причини всіх часткових причин, то її проблематика охоплює всі світоглядні питання, про які йшлося раніше. Проблемність не є прерогативою тільки філософії, це властивість будь-якої науки. І навіть пересічна людина у своєму приватному житті оточена колом проблем. Однак специфіка філософських проблем на відміну від інших полягає у їх вічності, у тому, що вони принципово не мають однозначного рішення і, будучи одного разу сформульованими, залишаються постійним предметом роздумів. Кожне нове покоління людей, кожна нова епоха звертається до одвічних питань про суть буття, про призначення людини тощо. Уроки, які давали людству видатні мислителі минулого своїми відкриттями глибин буття, покривали дедалі більшу площину незнаного. Але слід відкинути уявлення про філософію, що має лінійний прогрес у напрямку повної істини. Минулі філософські відкриття назавжди зберігають свій загальнокультурний потенціал, оскільки мають у собі відповідь не на зовсім унікальні життєві умови й ситуації, а й на цілком можливі їх повторення в житті кожного. Так стало з вченням середньовічного філософа Фоми Аквінського в умовах сьогоднішньої актуалізації проблеми співвідношення віри й знання, так стало з екстравагантним для XIX століття вченням датського філософа С. К’єркегора у XX столітті, в умовах, коли трагічне сприйняття життя набуло масового характеру після двох світових воєн і жахів тоталітарних режимів, так стає з реанімацією містичних учень на терені соціально-економічних спадів у різних країнах в наші часи.

За довгий час розвитку філософія стала досить розгалуженою, має певну структурну упорядкованість. Структурними одиницями філософії стають її галузі (окремі дисципліни), в яких концентруються групи споріднених проблем. До сукуності філософських дисциплін відносять метафізику, гносеологію й логіку, етику й естетику, культурологію й релігієзнавство, аксіологію й філософську антропологію. Деякі з перелічених частин вивчаються студентами вищих навчальних закладів як окремі дисципліни, інші даються в загальному курсі філософії. Десь з кінця XVIII століття почали виникати і все частіш заявляти про себе так звані прикладні “філософії”: соціальна філософія, філософія історії, філософія права, філософія фізики тощо. Вони досліджують онтологічні засади різних природних, соціальних і духовних явищ, розв’язують методологічні питання конкретних наук, які вивчають ці явища.

За ті ж довгі століття існування філософії склалась і її специфічна мова, термінологічна база, без засвоєння якої неможливе оволодіння філософією. Одна частина філософських термінів відображує історико-філософський процес. Це, наприклад, такі слова як матеріалізм та ідеалізм; монізм, дуалізм і плюралізм; номіналізм і реалізм; емпіризм і раціоналізм; скептицизм, агностицизм. Друга частина зачіпляє саму філософську проблематику (буття, субстанція, матерія, природа; дух, свідомість, розум; простір, час, рух; причина і наслідок; необхідність і випадковість тощо). Крім того, кожний оригінальний мислитель дбає й про власну термінологію, яка є складовою частиною його творчого внеску до філософії. Це додає додаткові труднощі в засвоєнні філософської спадщини, але й збагачує арсенал мовних засобів, якими користується філософія, підвищує культурний рівень всіх, хто звертається до філософських вчень у пошуках відповіді на оновлені власними переживаннями одвічні проблеми буття.

[2] Гегель Г. В. Ф. Наука логики. В трех томах. Т. 1. – М.: Мысль, 1970. – С. 76.

[3] Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии истории. – СПб.: Наука, 1993. – С. 65.

[4] Шеллинг Ф. В. Й. Сочинения в 2 т. Т. 2. – М.: Мысль, 1989. – С. 379.

[5] Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський Д. Філософські твори: у 4+х тт. Т. 1. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 9.