— А сповідався?
Через хворобу батька я пропустив час першої сповіді, і зараз мені було так соромно, що я радий був крізь землю провалитися.
— Ні, отче.
— Он як... Це дуже важливе упущення з боку хлопця, що носить ім’я Шеннон. Треба поправити це, Роберт. Негайно. Гадаю, що ти пробачиш мені мою настирливість?
Чого він насміхається? Чому не гримає на мене? В очах у мене повно сліз: Гевін поїхав, а тут ще й ця біда скоїлась! До того ж перехожі, яких у цей обідній час багато було на вулиці, з цікавістю поглядали на нас. Скоро звістка про нашу зустріч облетить усе місто, і мої шкільні товариші знову відвернуться від мене, і в Ломонд В'ю теж усе піде шкереберть.
— В наступному місяці ми почнемо бесіди з тими, хто готується до першого причастя. По вівторках і четвергах після четвертої дня. Слушний час, правда ж? Заняття провадитиме матушка Елізабет-Джозефіна... Гадаю, що вона сподобається тобі, якщо ти прийдеш. — Він знову лукаво зиркнув на мене сердитими чорними очима. — Ну, як, прийдеш, Роберт?
— Так, отче. — Ледве промимрив я задубілими губами.
— Молодець. — Парасолька знову заходила в його руках, немовби й вона рада була нашій угоді. А він привітно глянув на чорну супутницю і почав кружляти нею над моєю головою, просторікуючи далі: — Ще одне, Роберт... Хоч тобі, певно, важко буде це зрозуміти, бо живеш ти не в католицькій сім’ї... Ось що: не смій їсти м’яса по п’ятницях. Це суворо заборонено нашою церквою. Запам’ятай... жодного шматочка. — Він востаннє глянув на мене і відійшов, і мені здалося, що п його очах блимнув теплий вогник.
А я поплентався в протилежному напрямі, страшенно збентежений цією злощасною зустріччю. Нарешті я був спійманий і засуджений за всі свої злочинства! День став для мене сірим і нудним, бо мені навіть і на думку не спадало, що можна й не підкоритися священику. Ні, ні, його невсипуще око тепер повсякчас стежитиме за мною: кожної хвилини він може знову виринути, — та й дуже вже він страшний, щоб посміти не підкоритись йому. Одним подихом злого вітру здуло пилок бабуні з моєї душі. Прокляття, що переслідує мене з часу мого народження, знову звалилося на мою голову. І я змушений був терпіти і страждати.
Коли я наближався вже до чорного ходу, мене раптом аж у піт кинуло від страху: адже сьогодні — якраз сьогодні — п’ятниця. А з кухні так смачно пахло печеним м’ясом — моєю любимою стравою. Я аж застогнав. Великий боже і патер Рош! Що ж мені робити?
Я нерішуче ввійшов у кухню і сів на своє місце за столом, де вже сиділи Кейт і Мардок. Мама одразу ж поставила передо мною повну тарілку мяса; порція була значно більшою, ніж звичайно; до того ж м ясо так гарно пахло, що я мало не зомлів.
— Мамо, — сказав я тихим голосом. — Щось мені сьогодні не хочеться печені.
Всі витріщилися на мене, а мама тривожно запитала:
— Ти не захворів часом?
— Н-не знаю. Здається, трохи голова болить.
— Тоді їж картоплю з підливою.
М’ясна підлива... але вона, мабуть, теж заборонена... я похитав головою.
— Я краще нічого не їстиму...
Мама збентежено цмокнула язиком, як вона завжди робила, коли в чомусь сумнівалась. Перш ніж знову пустити мене до школи, вона дала мені ложку мікстури Грегорі. Проходячи повз кладовку, я схопив скоринку хліба, сховав у кишеню і жадібно з'їв, прямуючи до школи. Але це мало допомогло, бо цілий день мені зводило живіт од голоду.
За вечерею мама взяла шматочок холодцю з тарілки містера Леккі, якому вона завжди подавала щось «ласе» і, винувато посміхаючись, сказала:
— Роберт сьогодні хворий.
У мене защеміло серце. Жадібно споглядаючи рожеві ниточки м’яса, що просвічували крізь желе, я думав: «Чом же я не сказав їм правди? Ні, ні, ні за що в світі! Адже історія моєї фатальної належності до католицької церкви і так болісна для цієї сім’ї. Вони вже трохи забули, і нагадати знову про це — значило б накликати на себе страшенну біду, подібну до тієї, що зображена на картині в кімнаті бабуні — «Самсон руйнує храм». Страшно навіть подумати, як скривиться батько...»
Та якраз він і виручив мене:
— Хлопець, певно, об’ївся зеленого агрусу. Нехай лягає спати. — І він знову переклав холодець з моєї тарілки в свою.
А я й близько не бачив того зеленого агрусу. Все ж я зрадів його несправедливому присуду і голодним поплентавсь у свій закуток за фіранкою.
У неділю, коли ще вся сім’я спала, я викрався з дому і побіг на месу, що починалася о сьомій годині. Я сів позаду всіх і весь час ховав обличчя, коли біля мене проходили з скринькою на милостиню. Церква була дуже гарна — будував її, як я пізніше дізнався, сам П’юджін; все в ній схиляло до молитви: і різнокольорові вітражі, і білий високий вівтар, і цілий ряд ажурних арок над нефом. Але, повторюючи про себе псалми, я не знаходив у них ніякої втіхи. А коли на кафедру вийшов патер Рош, у мене від страху затремтіли коліна. Я ждав, що він одразу ж накинеться на мене за те, що я не зумів постояти за свою віру. Та хвалити бога... він заговорив про інше! Проте об’ява, яку він зробив, знову позбавила мене спокою. На тому тижні починався піст: у середу, п’ятницю і суботу не можна їсти скоромного; господь буде не милосердний до тих поганців, котрі посміють осквернити рот м’ясом у ці дні! Я вертався додому з відчаєм на серці і, мов навіжений, вторив: «Середа, п’ятниця, субота... Образити бога — це великий гріх. Однак я боявся його значно менше, ніж патера Роша, який спонукав мене здійснити це непосильне завдання.
У середу мені пощастило. Заклопотана пранням білизни, мама не звернула уваги на мою заяву, що я не прийду на обідню перерву, бо мені треба пообгортати підручники; вона нічого не підозрівала і дозволила мені взяти з собою бутерброди з джемом. Але в п’ятницю, коли я вдався до тих же хитрощів, вона наказала мені прийти додому і поїсти гарячої страви. Коли ж я вернувся, мама поставила передо мною величезну котлету і вийшла на кухню з виглядом, котрий віщував мені великі неприємності, якщо я не спорожню тарілки дочиста.
Господи, як я страждав! Жоден єврей, перед яким інквізиція клала шматок сала, не мучився так. Я з відчаєм глянув на Мардока, що спокійно жував собі навпроти. Він готувався до іспитів і сидів тепер вдома, в той час як Кейт перестала приходити на обід, надто заклопотана своїми малюками. Тому ми були за столом самі.
— Мардок! — прошепотів я. — У мене від цього м’яса буде страшенна печія. — І я швидким рухом переклав котлету на його тарілку.
Він витріщився на мене, але тому що дуже любив попоїсти, не став заперечувати, тільки промимрив: