Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То гора Бен.

Я стояв, мов зачарований, та скоро Гевін повів мене далі. Незабаром ми досягли біленької ферми, що одиноко причаїлась у кущах під високим пагорбом, оточена повіткою та хлівом. З двору війнуло на нас пахощами сіна та корів, а біля ганку росла крислата, уже пожовтіла верба. Над нашими головами пурхали вальдшнепи, дзижчали бджоли, а в тіні дерев лежали ситі корови, що спокійно ремигали, повернувши голови в один бік; вони безперестану хляпали вухами, одганяючи мух, і здивовано скоса поглядали на нас великими вологими очима.

За вигоном ми почали дертися на ще вищу гору.

Мочар, до якого привів мене Гевін, був уже майже на самому небі, — дике й пустельне місце, оточене сталактитами та сповнене безліччю дивовижних звуків. Ми обережно просувалися вперед, уважно приглядаючись до кущів, і здавалось, що ми граємось у піжмурки з кудлатими хмаринками, які цілими отарами пробігали над головою.

Іноді Гевін зупинявся і мовчки показував мені всілякі дива: войовничу росянку, що поїдає комах, або білу медяну орхідею з задушливим запахом. Раз дорогу нам переповзла гадюка, та перш ніж я встиг крикнути, Гевін розтрощив їй голову підбором свого гірського черевика. Нарешті, видершись по найкрутішому схилу, ми досягли Кряжу вітрів, де й зупинились, щоб трохи перекусити.

Цілий місяць Гевін уперто і настирливо шукав яєчко золотистої сивки, та даремно. Якось увечері, коли ми поверталися з нашої найдальшої подорожі, стомлені і розчаровані, я затримався біля зарослого кущами болота. Мене чомусь весь час тягло до цих водяних чагарників, де бурхливо кипіло дивовижне і незнане мною досі життя. Я нагнувся, щоб спіймати кількох пуголовків. І раптом — таке може бути тільки уві сні — очі мої спинилися на гніздечку з соломи, в якому лежали три великих золотисто- багряних яєчка.

Я так заверещав, що Гевін спинився злякано і прибіг до мене, хоч і був дуже стомлений. Не в змозі вимовити й слова, я мовчки показав йому свою знахідку. Обличчя Гевіна не було видно, але з того, як він заціпенів, мені стало зрозуміло, що ми нарешті знайшли жадане гніздечко.

— Це воно! — скрикнув Гевін, пірнувши по коліна в болото і беручи одне з яєчок. Ми сіли на сухому мосі, і Гевін спочатку обережно опустив яєчко в воду, щоб пересвідчитись, що то бовтун, потім видув його і поклав ціленьку шкаралупку мені на долоню. — Ну як? Правда ж, гарненьке?

— Чудове, — радісно підтвердив я. — От добре, що ми нарешті знайшли-таки його. — І обережно простягнув його Гевіну. — Тримай, Гевін.

— Ні, — сказав він, зачаровано дивлячись на останні два яєчка, яких — я це знав — він ні за що в світі не візьме. — Воно твоє.

— Та що ти, Гевін! Воно твоє.

— Ні, твоє, — стійко зрікався він, — ти ж знайшов його, а не я.

— Та я ніколи й не шукав би його, коли б не ти, — умовляв я його. — Воно твоє, тільки твоє.

— Твоє, — уже слабіше пручався він.

— Твоє! — крикнув я.

— Твоє, — прошепотів він.

— Твоє! — мало не плакав я.

Ми довго сперечались, поки, нарешті, я не знайшов сильніших аргументів:

—  Гевін, повір мені. Яєчко це чудове, ніде правди діти. Але воно не потрібне мені. У мене ж немає колекції, а в тебе є. До того ж мене значно більше цікавлять жаби, пуголовки, метелики і тому подібне. І якщо ти зараз же не візьмеш яєчка... клянусь... я... я... викину його.

Переляканий цією страшною клятвою, Гевін глянув на мене, в очах у нього світилася величезна радість. Тремтячим голосом він погодився: — Я... я візьму його, Робі. Тільки з умовою, що ти візьмеш у мене те, що, я знаю.... тобі дуже подобається. — Він обережно загорнув коштовне яєчко у вату і поклав його в коробочку для колекції. При цьому засміявся до мене такою ласкавою і такою щирою посмішкою, що у мене аж серце розривалося від щастя.

Того ж вечора я ніс від нього чудову річ, про яку я давно вже мріяв, ще з того часу, як Гевін навчив мене користуватися нею, — старий мідний мікроскоп, який колись належав його сестрі Джулії, що вивчала природничі науки в Уінтонському коледжі. Мікроскоп був простої конструкції, але складався з двох окулярів і двох об’єктивів, а лінзи, хоч і виправлені наглухо, походили з першорядної фірми, бо мер любив, щоб усе в нього було найкращої якості. Разом з інструментом мені вручили три зразкових скельця і розтріпану книгу, в першому розділі якої з’ясовувалось, що можна побачити в краплі води, а в другому — «Будову крильця мухи».

Я поставив мікроскоп у дідуся на столі і почав уважно розглядати через нього зразкові скельця. Дід тільки поглядав на мене крадькома, бо з того часу, як я потоваришував з Гевіном, він трохи прохолов до мене. А треба сказати, що дідусь був майстер на те, щоб «дутися» без усякої причини. Мені здається, що в душі він потурав моїм мандрам з Гевіном, але тому що сам не брав у них ніякої участі, удавав, що зневажає мене за це. Та цього разу цікавість в ньому перемогла.

— Що це за чудасія в тебе, Роберт? — звернувся він, вживаючи моє повне ім’я, щоб підкреслити свою холодність. Я з запалом почав розказувати, і скоро він уже сидів поряд зі мною, заглядаючи в таємничу трубку і плутаючи гвинти, але робив вигляд, що прекрасно вміє володіти інструментом. Ця забавка явно захопила його, бо коли я повернувся після вечері, він, як і раніше, сидів біля об’єктива, прицмокуючи та вигукуючи: — Сили небесні! Скільки мікробів у цьому сирі?

Так почалася для мене і для дідуся чудова ера проникнення в таємниці невидимого. Скоро ми визубрили весь пошматований підручник Джулії Блер; тоді дідусь, мов новоявлений Гекслі[10], пішов у публічну бібліотеку і приніс звідти більш наукові праці: «Елементарну біологію» Брука, «Водяні рослини» Стіда і чудову книгу Гранта «Життя ставків» з тридцятьма кольоровими таблицями. Вдень, поки я сидів у школі, дідусь обходив усі калабатини і баюри, а ввечері ми уважно розглядали добуті ним трофеї під лінзами мікроскопа, раз у раз порівнюючи маленькі тільця, що плазували перед нашими очима, з малюнками в наукових книжках. Уявіть собі наше хвилювання, коли ми розгледіли під скельцями сонливу амебу та мікроба-стрибунця.

Я сп’янів від усіх цих чудес природи. В пташиних гніздах було повно пташенят, що так смішно розкривали свої дзьобики, вимагаючи їжі; у полі бавилося лоша, стрибаючи круг каштана; кучеряві ягнятка тоненько бекали за загородою ферми Снодді. В книжках своїх я часто зустрічаю слово «розмноження», про смисл якого лише смутно догадуюсь. Найпростіші істоти розмножуються шляхом поділу, інші — шляхом злиття... Я близький до істини. Але хто з’ясує мені її значення. Це може зробити тільки Берті Джемісон. Гевін поїхав на тиждень у Ласс, де ловить величезних лососів разом з всевладним батьком. А я щодня повертаюся зі школи з Джемісоном та його дружками, але біля його дому на Драмбак-толл вони одсилають мене геть, заявляючи, що я «ще малий», а самі зникають у дверях пральні, які вони замикають за собою, зачинивши спершу віконниці. Ображений, я довго ще стою на вулиці, а в темному підвалі чути якесь шарудіння, приглушені зойки і сміх. Нарешті вони виходять крадькома звідти, і Берті каже мені, що на знак особливої ласки я можу піти туди з ними завтра ввечері.

Я так зрадів, що, прийшовши додому, одразу ж виклав усе дідусеві.

—  Що?! — скипів дід, трахнувши кулаком по столу. — Ти не підеш туди. Через мій труп. Чуєш?!

А на другий день, коли я виходжу зі школи, дід уже чекає на мене біля воріт. Він бере мене за руку, а коли Джемісон пробігає повз нас, дає йому такого стусана, що бідний хлопчисько мало не зариває носом. Потім сердито тягне мене за собою, а я сумно розмірковую над тим, які-то бувають чудернацькі й несамовиті прояви весни.

9

А тимчасом весна розквітала дедалі більше.

[10] Англійський біолог-дарвініст