Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О, ні, не треба тут Ніколо! Адже сьогодні у нас такі дорогі гості.

— Мамусю, — благав Анджелло, — сьогодні ж день мого причастя.

— Ну, гаразд, гаразд, — місіс Антонеллі глипнула на дядька Віту, а потім мило посміхнулась до дідуся. — Ніколо пестунчик нашого Анджелло!

Анджелло проказав молитву, і всі ми сіли за стіл, застелений вишитою скатертиною і заставлений безліччю страв, яких я ніколи не бачив у Ломонд В’ю. Там стояли великі блюда з м’ясом і рисом, з макаронами, залитими томатним соусом, паштет з курки, холодець з язика, маслини, сардинки, анчоуси, ваза з фруктами, величезний торт з морозива, на якому кремом було написано: «Благослови, господи, нашого Анджелло», та декілька високих пляшок вина.

Дідусь, якого посадовили поміж Кларою та місіс Антонеллі, був на сьомому небі, а на покутті сидів щасливий і задоволений містер Антонеллі. Він весь час пригощав дідуся.

— Покуштуйте ось цього вина, містер Гау. Воно особливе — з Неаполя, «Фраскаті».

Наповнили бокали, налили навіть мовчазному дядькові Віталіно, який, очевидно, був чужаком у цій дивній сім’ї. Підвівшись, дідусь проголосив тост:

— За наших малят! Щоб їм щастило в житті.

Всі випили, навіть ми, діти, — нам з Анджелло теж дали чарочки, що нагадували наперстки. Вино було солодке й приємно гріло в животі.

— Ну, як «Фраскаті», містер Гау? — звернувся м-р Антонеллі.

— Дуже приємне, — чемно відповів дідусь. І тихіше додав: — Слабке.

— Так, так, трохи слабке. Ще бокал, містер Гау.

— Дякую, містер Антонеллі.

Мавпочці, очевидно, надокучило сидіти на колінах у Анджелло, вона підвелась і схопила зі столу банан. Я здивовано спостерігав, як вона спритно обідрала його й почала їсти — ну, прямо тобі маленький чоловічок! Анджелло гордо кивнув мені й прошепотів:

— Почекай, ти ще не те побачиш.

— Дозвольте мені налити ваш бокал, місіс Антонеллі, — звернувся дідусь. — І ваш теж, люба міс Кларо. — Хоч вони й відмовились, прикривши рукою бокали, дідусь явно користувався у них успіхом. Він наповнив свій бокал і, шепнувши щось на вухо сміхотливій Кларі, почав серйозно розповідати нашій господині про свої часті відвідини балів у мера та в інших особняках, що розташовані на Кладовищенській вулиці. Місіс Антонеллі слухала його з щирим захопленням, явно радіючи з того, що хоч у розмові може прилучитися до такої знаті.

Сміх ще дужче задзвенів, коли дідусь почав кепкувати з Клариного кавалера.

— Ну, хіба ж можна зрівняти сучасне молоде покоління з нашим! — важно проголосив він.

Коли дідусь і містер Антонеллі почали піднімати тости «За Італію», «За Шотландію», нам з Анджелло дозволили встати з-за столу. Ми захопили з собою Ніколо і знову забралися до кімнати дядька Віталіно, де заходились крутити шарманку, натиснувши спершу кнопку з написом «Тихо». Шарманка награвала чотири мелодії: «Шотландські дзвіночки», «На бій, на бій, солдати!», «Боже, врятуй короля» та «О, Марія, ми квітами тебе увінчаєм!»

Ніколо теж бавився з нами. Особливо реагував він на пісню «Шотландські дзвіночки», під яку весело танцював і перекидався. Опинившись в центрі нашої уваги, він розігрався до нестями: бігав, лазив, скакав, а потім раптом вибіг з кімнати і повернувся в капелюсі дідуся. Він важно походжав, мов той заправський джинджик, часто знімав капелюха і вклонявся. Наш регіт потурав йому. Тоді він насадив капелюха собі на хвоста, підкинув його і піймав головою. Нараз удавши, що дуже розсердився, пхнув капелюха ногою, згорнувся в ньому клубочком і прикинувся сплячим.

Ми з Анджелло аж заходилися від сміху, коли раптом одчинилися двері, і в кімнату зайшов дядько Віта. Його завжди спокійне обличчя було дуже сердитим. Він підхопив Ніколо, погладив його і посадив в корзинку, що стояла в кутку; потім підібрав дідусевого капелюха, і витріпуючи з нього пил, сказав щось по-італійськи, Анджелло звернувся до мене:

— Дядько каже, що навіть він, глухий чоловік, чув галас, який ми тут здійняли. А сьогодні ж для нас святий день... і він хоче, щоб ми сіли й заспівали псалмів. — А від себе Анджелло додав: — Дядько Віта дуже побожний, запам'ятай.

— А що він ще говорив?

— Та... він сказав ще, що твій дідусь сам уже випив три пляшки вина. І... що він гладить під столом ручки Кларі.

Я принишк і сів на підлогу поряд з Анджелло. Дядько Віта закрутив шарманку, і ми заспівали:

Коли ми скінчили, дядько Віта лагідно посміхнувсь і щось промовив. Анджелло переклав:

— Він каже, що ми ніколи не повинні забувати, як хороше відчувати на собі благодать божу. Навіть, якщо ми помремо в таку хвилину, або нас уб’ють чи поріжуть на дрібні шматочки, то одразу ж попадемо прямо в рай.

Тут мене покликали знизу, бо вже час було йти додому. Дідусь стояв у передпокої, потискуючи руки містеру і місіс Антонеллі та обіймаючи Клару за талію. При цьому він ласкаво примовляв:

— Серденько моє, ви мусите дозволити мені це, враховуючи, що я вже старий чоловік, гідний бути вашим батьком.

— Прощавайте. До побачення. — Щиро прощалися з нами всі члени родини Антонеллі, за виключенням Клариного кавалера, який тільки-но прийшов і сердито спостерігав, як дідусь цілує його дівчину.