Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Щось ти останніми днями надто почав постити.

Я затремтів. Невже він догадався? Важко сказати... І я швидко з’їв картоплю, уникаючи тих шматочків, що були политі смальцем.

Наступного дня я вже більше нічого не міг придумати і тому вирішив просто не йти на обід, незважаючи на страшенний голод. Замість цього я пішов у гавань і довго блукав там, принюхуючись, мов той пес, до пахощів мазуту та нафти. А ввечері я вже ледве плентався додому, бо  аж зомлівав од голоду. Тому, забувши про все на світі, я думав лише про їжу, хорошу й поживну їжу.

Йдучи повз хвіртку місіс Буземлі, я раптом побачив її з листами в руках. Вона попросила мене збігати до поштової скриньки і вкинути їх. Збігати! Я вже й рачки не доповзу... Та як же відмовити справжньому другу? І, знайшовши у собі залишки сил, я відніс листи на ріг «Звалища», де висіла червона скринька. А коли я повертався назад, вона простягла мені через вікно звичайну винагороду — товстий бутерброд з подвійним шаром консервів фірми «Боуріл».

Я поспішив за ріг, щоб розправитися з ним. Слина так і текла у мене з рота, а ноги аж підломлювалися від голоду й нетерпіння. Я присів на колоді, що для коней, і одразу ж підніс бутерброд до своїх гострих молодих зубів, та раптом — о немилосердний боже! — згадав, що це консерви «Боуріл»: м’ясо, чисте м’ясо! Я ж не раз бачив кольорову рекламу фірми на залізничному мосту, де був намальований величезний бик.

Паралізований страхом, я цілу хвилину несамовито дивився на цей шматок бика, що символізував собою страшний гріх і невимовні муки на тому світі. Та нараз, гостро скрикнувши, накинувся на м’ясо і почав скажено трощити його і глитати, навіть не пережовуючи. Яке ж воно було смачне! Я забув і про караючу десницю, і про патера Роша. Нечестивими губами я жадібно смоктав солоний м’ясний сік і облизував пальці, і, коли все було скінчене, задоволено і переможно зітхнув.

Але раптом мені майнуло в голові: що ж я накоїв? Це ж гріх. Смертельний гріх. Я заціпенів. Почав каятись. Страшні очі патера Роша заблискотіли в темряві передо мною. Я розревівся і побіг до дідуся.

11

Коли я влетів до кімнати дідуся, він з ученим виглядом сидів над мікроскопом. Не відриваючись від апарата, він мовчки вислухав мої жалощі. І добре, що він не дивився на мене, бо я обов’язково розревівся б. А як відомо, дід терпіти не міг сліз. Але тільки я скінчив, він підвівся і почав ходити по кімнаті, човгаючи зеленими пантофлями. Я почував себе зовсім спокійно поряд з ним. І мені дуже хотілося, щоб він, а не каноник наставляв мене на мою віру.

—  Дуже просто, хлопче, уладнати з твоїми п’ятницями. Слід мені лише сказати матері, і все буде гаразд. Але, — він сумно похитав головою, — це лише початок. Рано чи пізно питання про твою віру випливе на порядок дня. А в тебе, як відомо, дуже тяжке становище в цій сім’ї... ти зовсім один... Погану спадщину залишила тобі матуся в особі твого бога... — Він помовчав, розгладив бороду і якось дивно глянув на мене. — А, може, краще тобі приєднатися до їхньої віри? Тобто... ходити в церкву разом із ними — на Ноксхілл?

Я гірко заплакав.

— О, ні, дідусю, ні. Кожен мусить іти своїм шляхом, навіть, якщо він і дуже тяжкий...

Дідусь умовляв мене, доказуючи, що зате я одержу багато винагород.

— Твоя бабка буде страшенно рада, якщо ти ходитимеш на Ноксхілл. Вона зробить тоді для тебе, що хочеш, ручуся тобі.

— Ні, дідусю, ні. Я не можу.

Дивна пауза. І раптом він засміявся до мене щирою, теплою посмішкою, а потім підійшов і гаряче потис мені руку.

— Молодець, Робі, молодець.

Він старанно вибрав дві найбільші м’ятні пастилки з своєї коробочки і сунув мені в руку. А я здивовано думав над тим, чим це я заслужив таку милість. Адже він говорив мені «молодець» всього кілька разів, коли особливо був задоволений мною. В чому ж річ?

— Можу поділитися з тобою своїми поглядами. — Він теж взяв пастилку і велично розсівся в кріслі. — Я за свободу релігії. Хай люди вірять в те, що їм більше подобається, і хай вони не втручаються в справи інших людей. Тобі, звичайно, важко це зрозуміти. Скажу лиш одно: якби ти пішов до церкви на Ноксхілл, я одразу ж зрікся б тебе.

Філософська тиша, поки він запалював свою люльку.

—  Я нічого не маю проти католиків, за винятком їхніх пап. Атож, хлопче, я ненавиджу римських пап... всіх отих Борджіа з отрутою в перснях та іншими гидотами. Та ти тут ні при чому. Ти віриш у того ж всевишнього, що і твоя бабка, яка не хоче, щоб ти вклонявся йому з свічками та кадилами. А мені байдуже. Бо я вважаю, що ні ти з своїми месами, ні бабка з своїми гугнявими псалмами та молитвами ніколи не попадете в рай; і все, що кажуть ваші пузаті попи, — брехня і вигадки.

Ніколи ще не бачив я дідуся таким схвильованим. Цілих півгодини запально говорив він, і з його язика злітали дивні слова — «свобода», «лібералізм», «віротерпимість», вільнодумство», «безсмертні ідеї», «людська гідність» тощо. Він проповідував такі гуманні і такі прекрасні ідеї, що я, певно, або чогось не дочув, або щось не так зрозумів, бо дід раптом трахнув кулаком по столу і загорлав, що «ми (тобто він і я) ще покажемо, де раки зимують, отій старій відьмі (тобто моїй бабуні)».

І все ж таки розмова з дідусем заспокоїла мене. Щоп’ятниці мама подавала мені овочеві страви, а коли батька вдома не було — круто зварені яєчка. З першого серпня, не сказавши, за порадою дідуся, й слова домашнім, я почав відвідувати невеличку групу при соборі Святих Ангелів, де готували до першого причастя.

Нами керувала матушка Елізабет-Джозефіна. Разом зі мною в групі було шість-сім сміхотливих дівчаток і ще один хлопчик — Анджелло Антонеллі, син італійця, що торгував морозивом у нашому місті. Це був дуже гарний хлопчик, з бархатною шкірою, шовковим кучерявим волоссям і величезними чорними очима, що завжди, здавалось, благали про щось; прямо-таки дитина з картин Мурільйо, хоч я в той час ще нічого про них не знав. Він дуже сподобався мені; і тому, що він був молодший за мене на цілий рік, я одразу ж взяв шефство над ним.

Іноді заняття проходили у напівтемній церкві, за боковим олтарем, під вітражем, на якому був зображений «Спаситель, що ніс свій хрест», зрідка — в монастирській прийомній, і здебільшого, якщо стояло на годині,— на лужку монастирського саду. Діти сідали на травицю, в тіні дерев і кущів, а лагідна черниця, з книжкою на колінах, влаштовувалася супроти нас в складаному кріслі. В саду за високою огорожею було напрочуд тихо, і здавалось, що ти знаходишся за тисячу миль від галасливого міста. Лише іноді пробігали черниці в білих покривалах з широкими крильми, перебираючи на ходу чотки. По саду походжали вгодовані голуби і довірливо наближалися до нас. Бджоли та джмелі невтомно бриніли над квітучими кущами, а навкруги розносилися найрізноманітніші пахощі чудових весняних квітів, що п’янили й заспокоювали моє наболіле серце. Між деревами високо в небі стирчав кам’яний хрест церкви — хрест святого Андрія. Матушка підносить палець до губ, ми замовкаємо, і вона починає розповідати нам про маленького Христа. Чудове дитинство! Ніколи ні перед тим, ні після того я не був таким безмежно щасливим.

Матушка Елізабет-Джозефіиа була вже немолодою жінкою, зі зморщеним, трохи суворим обличчям. Вона була гарною наставницею, бо в її устах чудово оживали давні події в Палестіні; ми слухали її, затамувавши подих, і бачили перед собою і ясла, і немовлятко в них; з хвилюванням спостерігали за тим, як святе сімейство на віслюкові —бідний віслючок! — рятується від страшного Ірода.

Можливо, через моє дещо сумнівне минуле матушка приділяла мені значно більше уваги, чим я дуже пишався, особливо, коли вона хвалила мене за кмітливість. Іноді заходив патер Рош; вони часто шептались, поглядаючи в мій бік, після чого турботи про мене зростали ще більше. Вона давала мені ладанки і святі образки, що їх я носив на тілі, під сорочкою. Я щиро возлюбив Ісуса, який нагадував мені чомусь маленького Анджелло, котрий смирно сидів поряд зі мною. Я з нетерпінням чекав того дня, коли, за словами матушки Елізабет-Джозефіни, мені на язик покладуть святу облатку, що є втіленням духа Христового.

Матушка розповідала нам про страшні нещастя, що сталися з тим, хто погано причащався. Один хлопчик постраждав через те, що «порушив піст», з’ївши кілька крихіток, що знайшов у кишені, як ішов до вівтаря, другий — через те, що ковтнув кілька крапель води з зубної щіточки. Але найбільше налякала нас третя притча: одна дівчинка з цікавості зняла святу облатку з язика і замотала її в хусточку, від чого вся хусточка... облилася кров’ю!

Дідусь стежив за моїм навчанням з величезною увагою. Спочатку він спитав мене, чи гарна з себе матушка Елізабет-Джозефіна. Коли ж я сказав, що ні, він захопився чудом, яке сталось з хусткою, і заявив:

— Оце так диво! Треба й мені причаститися разом з тобою. Все це дуже цікаво.