Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В бік від головної вулиці Драмбак Род відходила маленька непоказна вуличка з обшарпаними котеджами, що називалась «Звалищем», і тому була зовсім небажаною сусідкою для шикарної аристократичної вулиці, де жили багатії та верховоди міста, починаючи від мера, начальника станції і старшого брандмейстера, та кінчаючи санітарним інспектором — містером Леккі. На «Звалищі» мешкали механіки та майстрові люди, що виконували, з погляду «шляхетних», «брудну роботу» на котельному заводі. Вранці, о  п’ятій годині, їх ніхто не бачив, коли заводський гудок кликав їх вставати з ліжка; але в обідній час та ввечері їх ковані підбори неприємно порушували тишу чистеньких вулиць, а їх засмальцьовані фуфайки, руки та обличчя були зовсім недоречними, скажімо, поряд з білим форменим кашкетом і блискучими гудзиками містера Леккі.

Це були тихі люди, бо їх праця була дуже тяжкою; розваги, що їх вони собі дозволяли на свої скромні заробітки, теж були спокійними і безвинними. Щосуботи виходили вони в картатих кашкетах і прямували до парку Богхед, що служив стадіоном для місцевої футбольної команди. Іншим разом, прибравшись у найкращий одяг, вони їхали потягом до Уінтона, щоб випити в цьому місті чаю з пиріжками або подивитись виставу в «Театрі вар’єте». Погожими недільними вечорами вони статечно гуляли в сільських окраїнах міста, і хто-небудь з них уміло награвав на концертино або губній гармошці. В перші дні мого перебування в Ломонд В’ю, коли я ніяк не міг заснути через темряву й важке сопіння дідуся, до мене часто долинав дух тютюну та уривки веселої мелодії, і мені одразу ставало легше на душі, бо це заспокоювало, переконуючи, що на світі все гаразд.

Один з цих майстрів, на ім’я Джемі Нігг, з деяких пір почав звертати на мене увагу. Це був присадкуватий, кремезний чолов’яга, років тридцяти, з незграбними довгими руками та великими сумними очима. Скоро я здогадався, що сумує він через свої ноги — криві, як обіддя на колесах; коли він стояв, стуливши докупи підошви, крізь його коліна можна було побачити весь навколишній світ. І хоч він, бідолаха, з усіх сил старався приховати свою ваду, намагаючись ходити рівно, це викликало лише кепкування його ворогів і жалісливе співчуття друзів. Часто після обіду, коли я біг знову до школи, цей клишоногий котельник зупиняв мене і, дивлячись, мов вірний пес, запитував:

— Ну, як справи?

— Нічого, дякую, Джемі.

— А що чути вдома?

— Все гаразд, Джемі.

— Містер Леккі та всі останні здорові?

— Так, Джемі.

— У Мардока скоро іспити?

— Скоро, Джемі.

— А бабуся ще не приїхала?

— Ні, Джемі.

— У неділю я бачив твого дідуся в парку.

— Невже, Джемі?

— У нього чудовий вигляд.

— Атож, Джемі.

— Сьогодні погожий день.

— Еге ж, Джемі.

На цьому розмова уривалася. Лукаво посміхаючись, Джемі засував руку в кишеню і з поважним виглядом виймав звідти пенні[11], примовляючи при цьому: «На! Та гляди, не розтринькай усе в одній крамниці». Підстрибуючи, я кидався геть, а клишоногий кричав мені вслід: «Вклонися від мене всім домашнім!»

Я вважав, що ця доброзичливість Джемі, як і мера та міс Джулії Блер, походить від того, що вони теж знали мою матусю. Слова «я знав твою маму» завжди зігрівали моє дитяче серце і заспокоювали мене, переконуючи в щирості людей та життя.

Крім того, я був, звичайно, надто заклопотаний тим, яких цукерок купити в крамниці Тіббі Міннз, щоб роздумувати над причиною такого ставлення до мене з боку Джемі. Брехлива обіцянка Адама подарувати мені півсоверена зробила мене обережним: якщо я не витрачу свого пенні, хто-небудь може довідатися про нього, або він випаде з кишені, коли я лягатиму спати, і покотиться по підлозі прямо до тата, а той підніме монетку і сховає «для мене». А крім того, моє єство — маленького вічно голодного звірятки — аж пищало за цукром. Лісові та степові звірі гинуть, коли їм невистачає дуже важливих для їх організму речовин, навіть якщо їжі у них більше, ніж треба. Отак і я, коли згадую своє голодне дитинство, то думаю, що міг би загинути, якби на світі не було цукерок Тіббі Міннз.

В останню суботу травня ми зустрілися з Джемі уже не випадково: він загодя чекав мене на розі «Звалища», «вичепурений» в синій костюм, жовті черевики і картату кепку з чорними та червоними смугами.

— Підеш зі мною на футбол?

Серце у мене радісно заколотилося, і цей нудний день, проведений без Гевіна, котрий досі був з батьком у Лассі, одразу засяяв для мене веселими барвами. Футбол! Гра дорослих, якої я ще ніколи не бачив і навіть не сподівався побачити!

— Ну, ходімо, — сказав Джемі Нігг і зачовгав жовтими черевиками.

Притиснутий животом до канату, що оточував богхедський стадіон, я стояв між Джемі та його товаришами і несамовито верещав від захоплення, коли хлопці в кольорових футболках почали нападати один на одного. Лівенфордська команда змагалася сьогодні з ненависним суперником — командою сусіднього містечка Ардфіллан. Це були нахабні і грубі хлопці, яких охрестили «джеможерами», тому що вони пропускали хлопчаків на матч не за гроші, а за банки з-під джему, які вони потім продавали на склад утильсировини. Та, хвалити бога, правда взяла верх! Лівенфордська команда перемогла!

Після матчу ми з Джемі поверталися додому, як два старих приятелі. Коли ми, все ще збуджені і захоплені недавньою грою, досягли перехрестя, Джемі вийняв з-за пазухи пакунок, який, певно, муляв його увесь день. Почервонівши, як рак, і запинаючись, він простяг його мені:

— Передай ось це вашій Кейт... Від мене.

Я здивовано витріщився на нього. Кейт?! «Наша» Кейт! Яке вона має відношення до нашої з ним дружби?

[11] Найдрібніша англійська монета