Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але ж, Кейт, я б уже краще вибрав Джемі... — несміливо втрутився я, розуміючи, що не слід критикувати її сповідника.

— Гаразд, гаразд, — закивала з королівською поблажливістю Кейт. Візьми собі ще шоколадку. Не звертай на мене уваги. Я ні за що не доторкнуся до цих цукерок. І взагалі, любов противна і ненависна мені. Жінки завжди розплачуються за неї... А з якою начинкою ця шоколадка?

— З твердою, Кейт. Такої ти, певно, ще ніколи не їла. Ось лишилася ще одна. Візьми... хоча б заради мене.

— Ні, ні, я не можу навіть думати про це. — Отак протестуючи, Кейт, немовби ненароком, поклала цукерку в рот і почала задумливо смоктати її.

— Ну як? Правда, смачна? — допитувався я.

— Жоден мужчина не купить мене, Роберт. А цукерки справді смачні.

— Візьми ще, Кейт.

— Ну, гаразд, візьму, хоч знаю, що мені потім буде від них погано. Знайди мені з оранжевою начинкою, що ти їв спочатку.

Отак за півгодини ми з Кейт ум’яли весь верхній шар цієї величезної коробки.

— А що ж тепер я скажу Джемі? — спитав я після цього.

Кейт раптом заливчасто розреготалась.

—  Які ж ми нещирі з тобою, Робі. Особливо я. Їмо цукерки, які коштували бідному парубкові силу грошей, та ще й критикуємо його. Скажи йому правду. Скажи, що нам дуже сподобався шоколад. Подякуй йому як слід. Але щоб більше цього не було, чуєш?

Я поскакав униз одразу через три щаблі, щоб встигнути сьогодні ж передати Джемі хоча б першу частину того, що сказала Кейт

10

Пройшов липень, а з ним і літні канікули. Повіяло гарячим вітром, під яким з дня на день дедалі дужче золотіли хліба. Ми з Гевіном бігали босоніж за поливальною машиною або видиралися на саму високу верховину Гершейк-хілла, щоб назбирати чорниць, з яких мама варила джем — куди кращий за наше набридле варення з ревеню. Ми купались біля загати коло млина, де я вперше навчився плавати, або стояли під водоспадом, і вода заливала нам ніс і вуха, а попід ногами шастали цілі зграї піскарів. Я несамовито верещав або реготав. Вода була така чудова! Вона, здавалось, змивала останні плями розпачу з душі. Ми вилазили на берег, качалися по траві, борюкались і з захватом милувалися голубим небом. О радість! О чисте, тепле повітря, яскраве світло, шовкова зелень, — ви розбудили в мені щастя життя, найсвітлішу радість!

Безмежне щастя несло мені таке циганське життя. Польовий вітер видув бога з моєї голови. Я вже не звертав уваги на листівки, що їх акуратно посилала мені бабуня. Навіть чортяка більше не турбував мене, і я спокійно засинав, промимривши сяк-так молитву. Так, я забув про бога, і небо готувало мені за це нові випробування.

Спочатку прийшла звістка, що Гевін знову розлучається зі мною. Щоліта його батько наймав будиночок у Пертшірі біля ставка, де можна було рибалити й купатися, і Гевін проводив там, серед полонин та скелястих гір, шкільні канікули.

Міс Джулія Блер кілька разів натякала, що я міг би поїхати з Гевіном, якби у мене був хоч трохи кращий одяг і гроші на дорогу. Та де мені все це було взяти! Ми попрощалися з Гевіном на станції; очі у нас підозріло блищали, а руки нервово і міцно сплелися, ще раз скріпивши нашу сердечну дружбу.

А коли я вертався додому по Хай-стріт, на мене, мов грім з ясного неба, звалилася ще страшніша біда: раптом, не знати звідки, переді мною виросла висока чорна постать пастора Роша. Я весь затремтів, коли він, спираючись на величезну парасольку, втупив у мене свій мертвотний погляд єгипетського сфінкса. Так, певно, і я лякаю маленьких кузочок, яких розглядаю під мікроскопом.

Досі мені якось щастило уникати зустрічі з ним, хоч він і був дуже помітною персоною в місті. Пастор Рош був ще молодий — наймолодший священик у всій єпархії. Тонке лице, горбатий ніс, високий лоб, — усе це свідчило про хитрість і незвичайний розум, завдяки якому він успішно закінчив спеціальний шотландський коледж у Римі, після чого дістав занедбану парафію собору Святих Ангелів з паствою, яку важко було тримати в шорах завдяки різноплемінності прихожан — поляки, литовці словаки та ірландці споконвіку тяглися в це місто на заробітки на котельний завод. Скоро він пересвідчився, що єдиною зброєю в його руках проти цих непокірних і темних прихожан мав бути страх. І почав громити їх з кафедри, накидався на них на паперті, чіплявся на вулиці, вдирався в їхні оселі; і вже через рік домігся того, що всі — старі й малі — духу його боялися. Разом з тим завоював він довір’я братів Маршаллів, господарів котельного заводу, і добився поваги до себе, хоч і крізь зуби, з боку найбільш ліберальної частини міських властей. А слід сказати, що цього важко було досягти там, де «католиків» так ненавиділи і зневажали. Та, як не дивно, а він не тільки примусив прихожан боятися себе, як чорта, але й захоплюватися собою. Страх, священний страх сіяв круг себе цей піп, благослови і побий його, господи!

Тому й не дивно, що я тремтів, як заєць перед вовком, хоч він і звернувся до мене лагідним голосом.

— Ти Роберт Шеннон, еге ж?

— Так, отче.

Те «отче» і виказало мене. Піп хитро посміхнувся.

— Ти, я бачу, католик.

— Так, отче.

Він почав складати парасолю. — Я отримав листа від колеги з Дубліна... отця Шенлі... Він просить, щоб я потурбувався про тебе. — Патер Рош глипнув на мене... — Ти, звичайно, відвідуєш месу по неділях?

Я похилив голову. Багато вже мук витерпів я від католицької церкви, — навіть на лобі в мене зостався шрам, — але тут, у Лівенфорді, завдяки своїй самотності та полохливості, я ще не насмілився увійти до католицького храму.

— Ага! — Скільки мороки у нього з тією парасолькою. — А ти вже ходив до причастя?

— Ні, отче.