Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Бідний дідусь! Мені було дуже шкода його, але наближалось свято тіла господнього, і я перебував у якомусь дивному стані, у стані між відчаєм і блаженством. Перед причастям мені ще доведеться витерпіти муки першої сповіді. Уже кілька разів патер Рош напучував нас з цього приводу і, хоч він говорив про це дуже стримано, я смутно підозрівав, які хижі пастки чекають на нас, маленьких дітей.

Я вже давно тямив у різниці поміж чоловічою і жіночою статтю. Тому слово «непорочність», що його я почув з уст пастора, дуже мене вразило. На мене напав страх. Боже мій! Я ж грішник! Як же я скажу про це канонику?

А прийдеться сказати. Адже над тим, хто «погано» висповідався, висить ще більше прокляття, ніж над тими, хто «погано» причастився. У мене стислось серце: доведеться все-таки признатися в своїй ганьбі...

І ось, фатальний час настав. Обливаючись холодним потом, я почвалав до темної сповідальні, де чекав на мене патер Рош. Ноги у мене тремтіли, і я почував себе, як «Спаситель, що ніс свого хреста» у мене над головою. Задивившись на нього, я боляче вдарився й заплакав.

— Отче, змилуйтесь надо мною. Я гидкий і мерзенний грішник.

— Що сталося, дитино моя? — спитав він лагідно, і мені стало ще тяжче. — Ти вимовив якесь брутальне слово?

— Ні, отче, значно гірше.

— Що ж там таке?

І  гріх злетів з моїх уст:

—  Я... я спав... з своєю бабусею.

Чи то мені здалося, чи ні, таємнича рафа аж задеренчала від сміху. А може, й від мого реву?

12

Настало свято тіла господнього. День був сірий, як і мертве тіло Ісуса, коли його зняли з хреста. Майже цілісіньку ніч я не спав, а коли трошки задрімав, мені приснилося немовлятко Ісус, ніби воно лежало поряд, міцно притулившись до мене пухкенькою щічкою. Я одразу ж прокинувся, боячись согрішити уві сні. Потім на мене найшов сумнів: чи не чиню я «безпутства», коли роздягаюсь перед сном? А може, я споглядав коли «нечистим» оком розп’яття або статую мадонни? Авжеж так, я вбачаю гріх у кожному своєму кроці й погляді, бо хочу не тільки «добре», а «відмінно» причаститись. Навіть на небі я шукаю ознаки і символи господньої милості до себе. Гляну на небо і думаю: «Якщо побачу хмаринку, схожу на обличчя святого Іосифа, значить, я чудово причащусь», і довго ото блукаю по небі несамовитими очима, жадаючи знайти хоча б бороду святого. Або знайду три камінчики на дорозі — за числом святої трійці — й загадаю собі: якщо влучу одним з них у вуличний ліхтар, то причащусь успішно. Та одразу ж відмовляюсь від цього, боячись вчинити кощунство.

Але в день причастя на мене находить дивний спокій, серце сповнюється любові, а в голові шугають гордовиті думки про те, що один я у всьому домі не вимагав сьогодні сніданку, теплої води або вичищених чобіт, що тільки я матиму високу і радісну честь вкусити від тіла господнього.

Ще звечора я добре почистив рот, і тепер не треба було думати, як відмовитися від сніданку. Невже дідусь сказав про все мамі? Адже вона не примушує мене їсти. Босий, я піднімаюсь до дідуся і бачу, що він готується супроводити мене до церкви. Хіба ж можна, каже, пропустити таку «церемонію». Бо хоч дід і дуже вразливий, та не злопам’ятний, і вже давно простив матушці Елізабет-Джозефіні за те, що вона вигнала його «з раю». В монастирі вирішили, що я вже занадто «великий» для білого костюма, — милосердне рішення, бо навіть білі туфлі і носки були для мене тяжкою проблемою! — їх дістав мій чудовий дідусь, сам не знаю як, адже в нього ні шеляга за душею; і коли я питаю у нього про це, він тільки здвигає плечима, даючи зрозуміти, що пішов на великі жертви заради мене. Пізніше знайшли заставну квитанцію... на синю вазу, що стояла у вітальні.

А тимчасом я з гордістю надягаю нові носки і туфлі. Ми виходимо з дідусем і незабаром наближаємось до церкви. Високий вівтар уквітчано білими лілеями, що справляє на мене надзвичайне враження, поки я сиджу на передній лавці поряд з Анджелло, зодягненим у білий матроський костюмчик. Рядом сидять шість маленьких дівчаток, одна з них, запнута білою вуалькою, причепленою до віночка з штучних квітів, весь час хихоче від нервового хвилювання— аж противно! Позад нас сидять батьки тих, хто причащається. Серед них і дідусь. Він сидить поряд з містером і місіс Антонеллі, дуже всім зацікавлений і, я гадаю, терпимий до всього, хоч він і зробив уже досить прикрий промах, забувши покропити себе свяченою водою. Я дуже радий, що дід тут, і знаю, що він хоче стати мені в пригоді. Та ось він нагинається і підбирає з підлоги рукавички місіс Антонеллі... або її молитовник.

Нарешті чути дзвіночок і меса починається. Я уважно слідкую за всім, читаю молитву і чекаю тієї хвилини, що відрізняє цю месу від усіх інших. Залишаються лічені секунди! Я весь тремчу. Ось уже й «Domtne, non sum diqnus»[12]. Я тричі б’ю себе в груди, потім стаю на тремтячі ноги і разом з Анджелло та іншими плентаюсь до вівтаря. Я відчуваю на собі погляди всього приходу, голова у мене йде обертом, а назустріч нам виходить патер Рош у пишному облаченні, з срібною чашею для причастя; та дарма намагаюсь я пригадати, як треба вклонитися хресту, і, щоб не осоромитись, закриваю очі, підводжу голову і, як вчила матушка Елізабет-Джозефіна, шепчу, шепчу одне тільки слово «Ісусе».

Я відчуваю в роті щось велике і тверде й здогадуюсь, що це облатка, яку я досі уявляв собі чимсь зовсім незвичайним. В роті у мене пересохло, і мені важко не те що проковтнути її, а навіть повернути язиком. Нарешті, я знову на своєму місці, червоний як рак, у скронях скажено стукотить, я стискаю їх руками і... ковтаю облатку, І диво! Нічого не сталося — я не відчув ніякої благодаті, жодної зміни в своїй душі. Мене охопив розпач. Невже я «погано» причастився?.. Ні, ні... я гаряче беруся за молитовник, читаю молитву і заспокоююсь. Підводжу голову і бачу Анджелло, що лагідно всміхається до мене, чую позаду кашель дідуся і знову набираюсь сили і мужності. Я гордий з того, що виконав важливий обряд, і разом з усім приходом читаю молитву після меси.

Коли я вийшов з похмурої церкви, яскраве сонце засліпило мені очі; монастирські сестри щиро поздоровляли мене, а дідусь і всі члени сім’ї Антонеллі почали гаряче обіймати й цілувати. Мій дорогий родич уже встиг подружитися з ними і навіть причарувати їх. Він представив мене містеру і місіс Антонеллі, їх старшій дочці Кларі та дядькові Анджелло — Вітальяно, смаглявому чоловікові років п’ятдесяти, з байдужим, як у всіх глухих, виразом обличчя. Всі вони посміхалися до мене, а місіс Антонеллі, огрядна жінка з чорними очима та крихітними сережками у вухах, зодягнена в зелене оксамитове плаття, ласкаво дивилася на мене і примовляла:

— Який гарненький товариш у нашого Анджелло!

Раптом містер Антонеллі, такий же чорний, як і його дружина, але менший на зріст і з лисиною на голові, плеснув у долоні і, глянувши на дідуся сумними, як і у Анджелло, очима, гаряче, але трохи соромливо сказав:

— Містер Гау, наші хлопчики уже потоваришували... Якщо не гордуєте, то ходімо снідати з нами.

Дідусь одразу погодився. Містер і місіс Антонеллі, дуже зраділи. І ми пішли: Анджелло і я — попереду, а всі останні — за нами.

Сім’я Антонеллі мешкала над крамницею, розмальованою рожевою та малиновою фарбами, над входом якої висіла дошка з золотим написом: «Першорядний салон морозива. Власник— Антоніо Антонеллі». Така ж екзотика була й нагорі: барвисті килими, яскравожовті з зеленим занавіски. Скрізь — лубочні картини з церковними написами (Антонеллі були дуже набожні); обабіч каміна — краєвиди Капрі і Неаполя, а рядом — господи милосердний! — виверження Везувія.

На позолоченій поличці стояла причепурена, мов лялька, статуетка, що ласкаво посміхалась до мене. Ніколи ще не був я в господі, де все було б таким дивним і чудернацьким. З кухні проникали аромати незнайомих мені страв — пахло фруктами, чимось гострим, кислим, терпким, цибулею та пряженим салом, а з погреба долинав солодкий запах ванілі, яку кладуть у морозиво.

Поки місіс Антонеллі з Кларою поралися біля стола, Анджелло взяв мене тихенько за руку і потягнув униз, на перший поверх. Тут він зупинився з таємничим виглядом біля кімнати, що, як з’ясувалося потім, належала його дядькові. Крізь напіврозчинені двері я з завмираючим серцем помітив шарманку, справжню старовинну шарманку, на якій перламутром було виведено: «Органчик Орфея». Та раптом Анджелло гукнув:

—  Ніколо? Де ти, Ніколо?

З ліжка скочила мавпочка в червоному жупанчику, підійшла, похитуючись, до Анджелло і плигнула йому на руки. То була чистенька мавпочка з сумними очима і малесенькою зморщеною мордочкою, схожою на личко немовляти,— пригнічене й здивоване, схвильоване й роздратоване. Анджелло ніжно гладив мавпочку і дозволив погладити також і мені.

— Погладь його, Робі. Він не кусається. Адже він знає, що ти мій кращий друг. Авжеж, Ні- коло? Не бійся, у нього нема бліх. Він належить моєму дядькові Віта. Дядько любить його більше за всіх. Він каже, що Ніколо приносить нам щастя. Коли ми приїхали в Лівенфорд і були дуже бідними, дядько Віта ходив вулицями з шарманкою і Ніколо й заробляв на хліб. А тепер, коли ми розбагатіли, — ну, майже стали багачами — мама не дозволяє йому цього робити, хоч дядькові часом дуже кортить. Мама каже: нам непристойно займатися таким ділом. Ніколо наш улюблений пестунчик. Йому було всього три роки, коли дядько купив його. А тепер йому десять. Але він ще молодий, бо мавпи живуть страшенно довго.

Тут місіс Антонеллі покликала нас, і ми побігли наверх; Анджелло захопив мавпочку з собою. Та коли він заніс її до вітальні, місіс Антонеллі запротестувала:

[12] Боже, я недостойний (лат.)