Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це ж не золото, дідусю?

— Ні, — буркнув він. — Коли він вже походить від Адама, то можеш бути певним, що це мідь,

Я ще раз мовчки прочитав напис на календарі.

— Дідусю, а це має якесь відношення до твоєї страховки?

Дід одразу почервонів і люто накинувся на мене:

— Не смій навіть згадувати при мені того пройдисвіта, інакше я одірву тобі голову.

Запала тиша. Дідусь підвівсь і почав ходити туди-сюди по кімнаті. Потім спитав з великим гнівом:

— Справа, хлопче, не в цьому календарі... а в огидній скаредності цього... пихатого негідника!

Він кілька разів повторив цю тираду, спочатку — грізно, потім — з сарказмом в голосі і нарешті — зовсім спокійно.

Помітивши, як я сидів, весь скорчившись і знітившись перед ним, дід немовби засоромився і лагідно звернувся до мене:

— А ти хочеш кататися на ковзанах?

У мене защеміло серце.

— Та я ж не маю ковзанів, дідусю.

— Ну, й що. А ти все-таки не здавайся. Може, ми що-небудь і придумаємо.

Дочекавшись, поки «дорога буде вільною», дід спустився в погріб, що знаходився під кладовкою, і приніс звідти дерев’яний ящик, повний ржавих цвяхів, шурупів, защіпок і всякої всячини; звідти ж виглядали погнуті й заржавілі ковзани, що давно вже втратили своє призначення. Дідусь умостився в кріслі, засунувши люльку в зуби, а я сів на підлогу біля ящика. Дід наказав мені зняти черевики і вперто заходився приладновувати до них маленькі ковзани типу «Акме», що були розраховані зовсім на інший зріст. Я мало не плакав від того, що в нього нічого не виходило. Та нараз дідусь видобув з ящика пару дерев’яних ковзанів, на яких ще малою каталася Кейт. Оце радість! Коли ми прикрутили їх до підборів моїх черевиків, з’ясувалось, що вони якраз підходять. У нас не було ремінців, та у діда знайшлося досить міцних вірьовок, що згодилися на це.

Дід відкрутив ковзани, я взув черевики, і ми радісно попрямували до ставка.

Яка це була чудова картина: на льодяному полі з півмилі завдовжки та в чверть милі завширшки весело гасали, зупиняючись і встаючи, ковзанярі; вони бавилися, наскакували один на одного, падали, підводились, і лід аж дзвенів від скреготу ковзанів та стоголосого щебетання малюків.

Дідусь приладнав мені ковзани і почав терпеливо вчити, як триматися на льоду, пересипаючи свої пояснення складними спортивними термінами. Він ковзався поряд зі мною, тримаючи мене та скеровуючи в потрібний бік моє неслухняне тіло, поки, нарешті, я не навчився ковзатися сам. Тоді він одійшов і, приєднавшись до Пітера Діккі та містера Боуга, що стояли на березі, запалив люльку і спокійно стежив за мною

Захоплений цим новим способом руху, я все-таки ледве кульгав по льоду. В затишному кутку ставка якісь ковзанярі поклали на лід апельсин, що яскраво вирізнявся на цьому сірому полі, і робили навколо нього все менші й менші кола. Серед них була міс Джулія Блер, а також, на моє превелике здивування, Алісон Кейс з матір'ю. Вони ковзалися справді-таки майстерно. Помітивши мене, Алісон під’їхала і взяла навхрест за руки. Наслідуючи її рухам, я досить вправно ходив по колу Я подякував Алісон за науку, та вона лише посміхнулась і раптом помчала вперед до матері.

Згодом дідусь покликав мене до берега і спитав:

— Ну, що, сподобалось?

— Ой, дідусю, це чудово, дуже чудово!

Засинаючи того вечора радісним і щасливим... я ніяк не міг збагнути, чого це навколо мене крутяться офіціанти? Якісь там старі коньки, а скільки втіхи принесли вони мені. Шкода, що я не зустрів там Гевіна. Бабусю, завтра я знову буду гарним хлопчиком. Пробач мені за те, що сьогодні порушив своє слово. В майбутньому постараюсь виправдати твоє піклування й постійні молитви за мене. А зараз... зараз я хочу спати.

8

Весна прийшла дуже рано, і три каштани, що росли перед вікнами, щоранку радісно кивали своїми білими кошлатими шапками маленькому хлопчику, який шалено рвався на волю до незнаних досі радощів і шукань.

П’ятнадцятого квітня бабуня знову поїхала на кілька місяців до своїх ейршірських родичів. Це вже стало для неї звичкою, і кожен рік вона ділила навпіл: осінь і зиму — жила в Лівенфорді, а весну й літо — «квітучі місяці» — проводила в Кільмарноці.

За час нашого знайомства ми значно просунулися вперед у виконанні приватних релігійних обрядів. І треба сказати, що, певно, ніхто-ніхто в світі не зміг би поводитися з більшою делікатністю щодо мене, ніж бабуня. Хоч вона й була переконаним членом фанатичної секти, до якої затягнув колись її чоловік, але ніколи не намагалась нав’язувати мені свої погляди. Її піклування про мене завжди базувалося на терпеливих сподіваннях. Наполегливіше приймалася бабуня за мою душу у неділю після обіду: забирала мене до своєї кімнати і примушувала декламувати окремі місця з біблії, сидячи у неї в ногах. Слухаючи мій звіт про війну між Саулом і Давидом, вона тихенько похитувалась у своєму кріслі-качалці, що стояло біля вікна, вкритого безліччю сонних мух, і час од часу поглядала на шлях, по якому снували люди, що в ці недільні дні завжди йшли на драмбакське кладовище; при цьому бабуня ввесь час смоктала цукерку, не крихку м’ятну пастилку, що так полюбляв нерозважний дідусь, а «імперську», тверду і круглу, котра довго цокотіла у неї в зубах, наче брязкальце. (Мені здавалось, що навіть захоплення різними цукерками яскраво демонструвало різницю в характері моїх предків). Бабуня часто перебивала мою декламацію і повчала, як треба жити на світі: як треба уникати скритності, а головне — як протистояти спокусам диявола.

Сатана, злий Дух, Люципер, або, як вона ще величала його, Чудовисько, був особистим ворогом бабуні, що тільки й знав щирити зуби та кусати праведників за лікті. Завдяки постійному піклуванню бабуні та залякуванню в дитинстві, диявол став для мене реальним страховиськом, що не давало мені ні їсти, ні спати.

Іноді бабуня ходила ввечері до своєї секти; тоді я повинен був сам готувати для неї глиняну карафку з кип’яченою водою, що правила їй за грілку для ніг, і, роздягнувшись, укладався спати. На верхньому поверсі завжди було мало світла, а тут ще й дідусь частенько кудись зникав — не в церкву, звичайно. І от, лежачи один у спальні, наповненій шепотінням, оточений з усіх боків мерехтливими стінами і панелями, що раз у раз таємниче потріскували, я завжди відчував усіма фібрами свого збудженого тіла, що в кімнаті хтось никає. То був злий Дух, що ховався в бабиній шафі і тільки й чекав, поки я задрімаю, щоб плигнути на мене.

Я довго лежав, затамувавши подих та болісно прислухаючись до шурхотіння, і нарешті не витримував. Набравшись сміливості, я зіскакував з ліжка і підходив до жахливої шафи. Коліна в мене тремтіли, горло стискалося, серце несамовито калатало, і все ж я якимсь чудом видавлював з себе боязкий, але досить грізний крик: