Дорога: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ні, не гаразд.

Це просто сон.

Мені дуже страшно.

Знаю.

Хлопець відвернувся. Чоловік обійняв його. Послухай мене, сказав він.

Що?

Якщо ти бачиш сни про світ, якого не було чи ніколи не буде, і ти знову щасливий, це означає, що ти здасися. Розумієш? А тобі не можна здаватися. Я тобі не дозволю.

Коли вони знову попрямували далі, чоловік був дуже слабкий і, попри всі свої слова, ще більше занепав духом. Бруднющий від проносу, стояв, схилившись на ручку продуктового візка. Дивився на хлопця запалими змученими очима. Вони віддалилися. Відчував це. За два дні дійшли до місцевості, де вогняні бурі лишили по собі багато кілометрів випаленої землі. Візок важко котився проїжджою частиною, вкритою запеченою кількасантиметровою кіркою попелу. Асфальт під нею вигнувся від жару, а потім просів. Чоловік зіперся на ручку й поглянув на довгу пряму дорогу. Тонкі деревця обабіч. Сірий намул у воді. Почорніла жалюгідна земля.

Минувши роздоріжжя, у глушині вони почали натрапляти на майно мандрівників, кинуте на дорозі багато років тому. Коробки та торби. Розплавлені та чорні. Старі пластикові валізи, які від жару втратили форму. Деінде — відбитки речей, видерті зі смоли сміттярами. Ще за півтора кілометра почали знаходити мертвих. Напівзагрузлі в асфальт постаті з роззявленими ротами стискали одне одного. Чоловік поклав руку на хлопцеве плече. Тримайся за мене, сказав він. Не думаю, що тобі варто це бачити.

Усе, що вкладаєш собі в голову, лишається там назавжди?

Так.

Усе гаразд, тату.

Усе гаразд?

Вони вже там.

Я не хочу, щоб ти дивився.

Усе одно вони будуть там.

Чоловік зупинився й зіперся на візок. Спочатку поглянув назад на дорогу, а потім на хлопця. Такий навдивовижу безтурботний.

Чому б нам просто не піти далі, запропонував хлопець.

Так. Гаразд.

Тату, вони намагалися втекти?

Так. Намагалися.

Чому вони не зійшли з дороги?

Не могли. Усе палало.

Ішли, обходячи муміфіковані тіла. Чорна шкіра напнулася на кістках, шкіра на обличчі розійшлась і зморщилася на черепах. Наче жертви якогось моторошного пилосмока. Мовчазно проминали їх, ідучи тихим коридором у заносах попелу, де ті постаті вічно борсалися в холодній гущі дороги.

Пройшли повз спалене дощенту придорожнє селище. Якісь металеві цистерни, декілька димарів із почорнілої цегли. У рівчаках застоялися сірі шлакові калюжі розтопленого скла, а вздовж дороги багато кілометрів тяглися іржаві мотки оголених електричних дротів. Чоловік безупинно кашляв. Бачив, що хлопець за ним пильнує. Думає про нього. А чи варто?

Сіли на дорозі та доїли залишки смажених хлібців, твердих, як галети, й останню банку тунця. Чоловік відкрив консервований чорнослив, і вони передавали бляшанку один одному. Хлопець перехилив банку й допив сік, а тоді, тримаючи її на колінах, провів по стінках вказівним пальцем і запхав його до рота.

Не поріж пальця, сказав чоловік.

Завжди так кажеш.

Знаю.

Дивився, як син облизує кришку. Дуже обережно. Як кіт, що лиже своє відбиття в склі. Не дивися на мене, сказав хлопець.