Дорога: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одне від одного.

А таких багато?

Ми не знаємо.

Але декілька є.

Декілька. Так.

Правда?

Так. Правда.

Але, може, і неправда.

Я думаю, що правда.

Добре.

Не віриш?

Вірю.

Добре.

Я завжди тобі вірю.

Не думаю.

Так, вірю. Маю вірити.

Вони побрели по багнюці назад до шосе. Дощовий запах землі та вологого попелу. Темна вода в придорожньому рівчаку. Вода цідила в калюжу із залізної дренажної труби. У дворі стояв пластмасовий олень. Ввечері наступного дня вони дісталися до околиці містечка. З-за вантажівки назустріч вийшло троє чоловіків і зупинилося перед ними на дорозі. Виснажені постаті в лахмітті. Зі шматками труб. Що у тебе у візку? Він навів на них револьвер. Ті лишилися на місці. Хлопець учепився за батькову куртку. Усі мовчали. Чоловік знову поштовхав візок уперед, і постаті відійшли на узбіччя. Наказав хлопцю штовхати візок, а сам задкував, навівши на тих людей зброю. Намагався поводитися як звичайний мандрівний убивця, але серце калатало і він ось-ось мав закашлятися. Трійця знову вийшла на дорогу і стояла спостерігаючи. Чоловік застромив револьвер за пояс, повернувся і взявся за візок. Нагорі, озирнувшись, побачив, що постаті досі на тому ж місці. Наказав хлопцю йти з візком уперед, а сам пройшов через двір і дістався до місця, звідки міг бачити дорогу, але тієї трійці там уже не було. Хлопець дуже налякався. Чоловік поклав револьвер зверху на брезент, взявся за візок, і вони попрямували далі.

Лежали в полі, поки не споночіло, спостерігаючи за дорогою, але ніхто не прийшов. Було дуже холодно. Коли стемніло так, що годі було щось розгледіти, витягнули візок і, спотикаючись, повернулися на дорогу. Чоловік дістав ковдри, вони загорнулися в них і попрямували далі, намацуючи ногами асфальт. Одне колесо на візку тепер час від часу скрипіло, але його вже не відремонтувати. Вони брели ще кілька годин, а потім продерлися крізь придорожній хмизняк, виснажені, тремтячи, лягли на холодну землю і проспали до ранку. Прокинувшись, чоловік зрозумів, що захворів.

У нього була гарячка, і вони лежали в лісі, як втікачі. Розпалити багаття ніде. Усюди небезпечно. Хлопець сидів на опалому листі та спостерігав за батьком. У його очах бриніли сльози. Ти вмреш, тату? питав він. Ти вмреш?

Ні. Я просто захворів.

Мені дуже страшно.

Знаю. Усе гаразд. Мені стане краще. От побачиш.

Його сни прояснилися. Повернувся зниклий світ. Явилася давно померла рідня і скоса приречено поглядала на нього. Ніхто не говорив. Він розмірковував про своє життя. Це було так давно. Сірий день у чужому місті. Він стояв біля вікна й дивився вниз на вулицю. За ним на дерев'яному столі горіла маленька лампа. На столі лежали книги й папери. Задощило, і кіт на розі вулиці повернув, перетнув тротуар і всівся під навісом кав'ярні. За столиком сиділа жінка, підперши голову руками. Багато років по тому він стояв в обгорілих руїнах бібліотеки, де в калюжах лежали почорнілі книжки. Перекинуті полиці. І тоді він розлютився на ті тисячі рядів брехні. Підняв одну з книжок і погортав її важкі, набряклі сторінки. Він не міг і подумати, наскільки цінними будуть найменші дрібниці, які віщували, що настане такий світ. Здивувався. Що простір, який займали ці дрібнички, сам собою був очікуванням. Кинув книгу, востаннє роззирнувся і вийшов на холодне сіре світло.

Три дні. Чотири. Кепсько спав. Прокинувся через нестерпний кашель. Хрипко втягнув повітря. Вибач, сказав він у безжальну темряву. Усе гаразд, озвався хлопець.

Чоловік запалив невеличку олійну лампу, поставив її на камінь, підвівся і, загорнувшись у ковдру, почовгав по листю. Хлопець пошепки попросив його не йти. Трошки пройдуся, сказав він. Недалеко. Я почую, якщо покличеш. Якщо лампу задує вітер, йому не знайти дороги назад. Сидів у листі на вершині пагорба і вдивлявся в чорноту. Дивитися немає на що. Безвітряно. Раніше він іноді бачив світло, коли так виходив, сідав і оглядав місцевість, обриси якої було ледь видно внизу, де заблукалий місяць прокладав собі шлях їдкою пусткою. Тьмяне й туманне світло в темряві. За річкою чи в глибині почорнілих квадрантів спаленого міста. Часом уранці він повертався з біноклем і роздивлявся околиці, шукаючи будь-якого натяку на дим, але жодного разу його не побачив.

Стояв на краю зимового поля серед суворих чоловіків. Йому було стільки ж, скільки зараз хлопцю. Чи трохи більше. Спостерігав, як чоловіки киркою і мотикою відривали на кам'янистому схилі клубок, у якому, мабуть, була сотня змій. Змії тулилися одна до одної, щоб зігрітися. Матові трубки їхніх тіл мляво ворушилися на холодному різкому світлі. Наче виставлені на світло кишки якогось великого звіра. Чоловіки облили їх бензином і підпалили живцем, не маючи інших засобів боротьби проти зла, крім знищення того, що, на їхню думку, його уособлює. Охоплені вогнем змії жахливо скручувалися, а деякі, палаючи, повзли дном грота, висвітлюючи його найтемніші заглиблення. Від німих істот не було чути криків болю, чоловіки також мовчки спостерігали, як змії горять, корчаться й чорніють. І так само тихо всі, заглиблені у власні думки, розходяться в зимових сутінках по домівках на вечерю.

Однієї ночі хлопець прокинувся зі сну й не захотів розповісти його батькові.

Можеш мені не розповідати, сказав чоловік. Усе гаразд.

Мені страшно.

Усе гаразд.