Дорога: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Усе вкрите попелом. Проходи засмічені. На сидіннях — відкриті валізи, давним-давно зняті з горішніх полиць і розкрадені. У вагоні-ресторані знайшов лише стос паперових тарілок, здув із них пил і запхав під куртку.

Тату, як він сюди потрапив?

Не знаю. Певно, хтось їхав ним на схід. Група людей. І тут, мабуть, у них закінчилося пальне.

А він тут давно стоїть?

Так. Гадаю, дуже давно.

Пройшли останній вагон, а потім уздовж колії повернулися до локомотива й залізли на вузенький місток. Іржа та облущена фарба. Протиснися в кабіну. Чоловік здув попіл із сидіння машиніста й посадив хлопця за прилади управління. Усе доволі просто. Досить було трохи натиснути на важіль. Чоловік зімітував звук поїзда й гудок локомотива, але не знав, чи це щось скаже хлопцеві. Невдовзі вони просто визирали крізь брудне, ніби замулене скло на рейки, які, вигинаючись, губилися серед забур'яненого пустиря. Можливо, вони й бачили різні світи, але розуміли їх однаково. Цей поїзд стоятиме тут цілу вічність, повільно розпадаючись, і жоден інший тут ніколи не ходитиме.

Може, підемо, тату?

Так. Звичайно, ходімо.

Час від часу натрапляли на пірамідки з каміння на узбіччі. Знаки своєрідної кочової мови, загублені позначки. Уперше він побачив їх, ці безнадійні повідомлення коханим, загубленим і померлим, на півночі, доволі давно, коли проминав сплюндровані й спустошені міста. Натоді всі запаси їжі вже вичерпалися, і всюди ширилися вбивства. Невдовзі світ заселили люди, що могли б з'їсти ваших дітей на ваших очах, а міста захопили ватаги чорних від бруду грабіжників, які вирили в руїнах тунелі й виповзали із завалів, блискаючи зубами й білками, тягнучи обгорілі невиразні консервні банки в нейлонових сітках, ніби закупники, що побували на складі в пеклі. М'який чорний тальк літав вулицями, наче чорнила кальмара, що розкручуються на океанському дні, опускався холод, рано наставала ніч, і сміттярі зі смолоскипами сходили з крутих каньйонів, протоптуючи в нанесеному попелі блискучі дірки, що нечутно щезали за ними, ніби заплющувались очі. На дорогах блукачі грузнули, падали й помирали, а похмура й оповита покривалом Земля котилася своїм шляхом повз Сонце і знову поверталася така ж безслідна й непомічена, як і будь-який безіменний, схожий на наш світ у прадавній космічній темряві.

Їхні запаси закінчилися ще задовго до того, як вони дійшли до узбережжя. Місцевість розграбували та сплюндрували ще багато років тому, тож вони нічого не знайшли в будинках і будівлях на узбіччі. Чоловік натрапив на телефонний довідник на автозаправці й олівцем написав назву міста на берегах їхньої мапи. Сиділи на бордюрі перед спорудою, їли крекери й шукали назву на мапі, але не могли знайти. Чоловік перебрав шматки мапи й знову проглянув їх. Нарешті знайшов і показав хлопцю. Вони перебували на вісімдесят кілометрів західніше від місця, де він сподівався бути. Намалював на мапі дві схематичні фігурки. Це ми, сказав він. Хлопець пальцем провів шлях до океану. Скільки нам туди йти? запитав він.

Два тижні. Або три.

А він синій?

Океан? Не знаю. Колись був.

Хлопець кивнув. Сидів і вдивлявся в мапу. Чоловік спостерігав за ним. Здається, він розумів, у чому річ. Сам у дитинстві зосереджено вивчав мапи, тримаючи палець на своєму місті. Так само шукав свою родину в телефонній книзі. Вони були в списку серед інших імен, усі на своїх місцях. Обґрунтоване існування у світі. Ходімо, сказав він. Маємо йти.

Ближче до вечора задощило. Зійшли з дороги та попрямували ґрунтовим шляхом по полю, а потім заночували в сараї. Бетонна підлога, у дальньому кутку — кілька порожніх сталевих бочок. Чоловік підпер ними двері, на підлозі розклав багаття, а місце для сну облаштував із декількох розплющених картонних коробок. Цілу ніч по сталевому даху барабанив дощ. Коли чоловік прокинувся, багаття вже прогоріло і було дуже холодно. Хлопець сидів, загорнувшись у ковдру.

Що таке?

Нічого. Поганий сон.

Про що?

Ні про що.

Усе добре.

Чоловік обійняв його й міцно пригорнув. Усе добре, сказав він.

Я плакав. Але ти не прокинувся.

Вибач. Просто я дуже втомився.

Я плакав уві сні.

Коли він прокинувся вранці, уже не дощило. Чув лише мляве крапання. Посовався на твердому бетоні й крізь дошки поглянув на сіру місцевість. Хлопець досі спав. Від крапель на підлозі утворилися калюжі. На них з'являлися, ковзали та зникали бульбашки. В одному передгірному місті вони спали в подібному місці й теж слухали дощ. Старомодний аптекарський магазин із чорним мармуровим прилавком і хромованими стільцями з обідраними пластиковими сидіннями, заклеєними ізострічкою. Прилавок із ліками розграбували, але сам магазин лишився, як не дивно, цілим. Дороге електронне обладнання стояло на полицях неушкодженим. Чоловік стояв, оглядаючи приміщення. Усяка всячина. Галантерея. А це що? Він схопив хлопця за руку й потягнув звідти, але той усе ж устиг побачити. Голова під скляним ковпаком у самому кінці прилавка. Відрізана. У бейсболці. Сумні запалі висохлі очі. Це тобі наснилося? Ні. Чоловік підвівся, роздмухав вуглини, підтягнув обгорілі кінці дощок і розпалив вогонь.

Є й інші хороші люди. Ти сам казав.

Так.

І де ж вони?

Ховаються.

Від кого?