Кочкарьов. Ну, а як буде в тебе дружина, так ти, просто, ні себе, нічого не впізнаєш: тут у тебе буде канапа, песик, чижик який-небудь у клітці, шитво… І, уяви, ти сидиш на канапі, і раптом до тебе підсідає жіночка, гарненька така, і ручкою тебе…
Подкольосін. А, чорт, як подумаєш, справді, які ото ручки бувають. Адже просто, брат, як молоко.
Кочкарьов. Куди тобі! Хіба в них тільки ручки?.. У них, брат… Ну та що там говорити, у них, брат, просто, чорт знає чого тільки нема.
Подкольосін. А я ж, правду казавши, люблю, коли біля мене сяде гарненька.
Кочкарьов. От бачиш, сам розкусив. Тепер тільки треба розпорядитись. Ти вже не турбуйся ні про що. Весільний обід і все інше — це вже все я… Шампанського менш як одну дюжину ніяк, брат, не можна, хоч що ти там говори. Мадери теж півдюжини пляшок неодмінно. У нареченої, мабуть, ціла купа тіточок та кумась, — ці жартувати не люблять. А рейнвейн — чорт з ним, правда? га? А щодо обіду — у мене, брат, на прикметі придворний офіціант: так, собака, нагодує, що, просто, не встанеш.
Подкольосін. Змилуйся, ти так гаряче берешся, ніби справді вже весілля.
Кочкарьов. А чом же ні? Навіщо ж відкладати? Адже ти згоден?
Подкольосін. Я? Ну, ні… я ще не зовсім згоден.
Кочкарьов. Отакої! Та ти ж зараз сказав, що хочеш.
Подкольосін. Я говорив тільки, що непогано б.
Кочкарьов. Та що ти, змилуйся! Та ми ж були вже зовсім всю справу… Та що? хіба тобі не до вподоби жонате життя, чи що?
Подкольосін. Ні… подобається.
Кочкарьов. Ну, так що ж? За чим діло стало?
Подкольосін. Та діло ні за чим не стало. А тільки дивно…
Кочкарьов. А що дивно?
Подкольосін. Та як же не дивно: все був нежонатий, а тепер раптом жонатий.
Кочкарьов. Ну, ну… ну і не сором тобі? Ні, я бачу, що з тобою треба говорити серйозно: я говоритиму одверто, як батько з сином. Ну подивись, подивись на себе уважно, от, приміром, так, як ти дивишся тепер на мене. Ну, що ти тепер таке? Ну, просто колода, ніякої ваги не маєш. Ну, для чого ти живеш? Ну, глянь у дзеркало, що ти там бачиш? дурне обличчя — більше нічого. А тут, уяви, біля тебе будуть дітлахи, і не те, щоб двоє чи троє, а може, цілих шестеро, і всі на тебе, як викапані. Ти ось тепер сам, надвірний радник, експедитор або там начальник якийсь, Бог тебе знає, а тоді, уяви, біля тебе експедиторята, маленькі такі чортенята, і який-небудь пустунчик, простягнувши рученята, буде сіпати тебе за бакенбарди, а ти тільки будеш йому по-собачому: гав, гав, гав! Ну, скажи сам, чи є що краще за це?
Подкольосін. Так вони ж тільки пустуни великі: все псуватимуть, папери порозкидають.
Кочкарьов. Хай пустують, але ж вони всі на тебе схожі — от штука.
Подкольосін. А воно, справді, навіть чудно, чорт забери: такий собі книш, щеня отаке, і вже на тебе схоже.
Кочкарьов. Як не чудно, звичайно, чудно. Ну, то поїдемо.
Подкольосін. А що ж, поїдемо.
Кочкарьов. Ей, Степане! Давай швидше своєму панові одягатися!
Подкольосін (одягаючись перед дзеркалом). Я, однак, думаю, що слід було б у білім жилеті.
Кочкарьов. Пусте, все одно.
Подкольосін (одягаючи комірці). Проклята праля, так кепсько накрохмалила комірці — ніяк не стоять. Ти їй скажи, Степане, що коли вона, дурна, так прасуватиме білизну, то я найму іншу. Вона, мабуть, з коханцями забавляється, а не прасує.
Кочкарьов. Та ну, брат, швидше! Як ти вибираєшся.
Подкольосін. Зараз, зараз. (Одягає фрак і сідає.) Послухай, Ілля Хомичу. Знаєш що? Їдь ти сам.
Кочкарьов. Отакої; збожеволів чи що? Мені їхати! Та хто з нас жениться: ти чи я?
Подкольосін. Їй-право, щось не хочеться; хай краще завтра.