Безлюдні острови 10-11: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він не вірив у війну – вважав, що Гітлер блефує. Розгром армії був для нього трагедією. Завіша, радник римського посольства, згадує Вєняву того часу:

"Коли того фатального ранку він отримав звістку про віроломний напад Німеччини на Польщу, він одразу відчув кров кавалеристів і попросив дозволу повернутися до армії для виконання будь-яких завдань в будь-якому чині. Проте йому було наказано залишатися на складній і відповідальній посаді. З того дня смуток майже не сходив з очей Вєняви. Замкнутий і зосереджений, він часто дивився в простір або кидав занепокоєний погляд на карту Польщі, з якої, як солдат, напевно, міг прочитати більше за інших навколо. Проте він нікого не знеохочував, навпаки, своєю сильною індивідуальністю нав’язував усім віру, таку необхідну у важкій праці. Кожен день того вересня був, безсумнівно, краплею розплавленого свинцю, що текла в його серце. Люди, які знали його ближче, бачили відчай у його очах. У ці важкі часи він не мав жодних амбіцій, крім служіння Польщі. Сотні й сотні людей навіть не усвідомлюють, як багато для них тоді зробив Вєнява".

Він одразу перетворився з посла Польщі на посла всіх поляків, організувавши канали перекидання солдатів до Франції "через" Італійський півострів (Вєнява переконав італійців, що це "цивільна" операція перекидання польських робітників). Він також почав надсилати посилки в'язням в таборах військовополонених. Я маю письмові довідки з табору II-E Neubrandenburg, що "посилки Вєняви" все ще надходять, хоча римське посольство не існує вже півтора року, а сам Вєнява півроку як не живий. Мабуть, він заплатив якійсь фірмі і довго забезпечував відправлення[12].

23 вересня 1939 р. президент Мосцицький, інтернований у Румунії, заднім числом від 17 вересня (щоб у документі місцем його народження було польське місто Кута) підписав указ, в якому - на підставі статті 24 Конституції 1935 року – призначив Вєняву своїм наступником, а отже практично главою держави! Прихильники Сікорського, які ненавиділи людей Пілсудського і все ще були в опозиції, негайно сповістили прихильний до них французький уряд, і останній рішуче протестував проти призначення, що було брутальним втручанням у рішення суверенної польської влади, і яке дало французам найгірше свідчення. Мені відомий зміст телеграми французького прем’єр-міністра Деладьє до французького посла в Лондоні Корбіна від 29 вересня 1939 р. У цій телеграмі, окрім політичної інформації ("Генерал Сікорський дуже категорично підкреслив, що не міг би співпрацювати з Вєнявою"), є ціла торба ганебних наклепів. Тут також є навіть теза про те, що Вєнява завоював довіру Пілсудського через те, що він "забавляв його різними фарсами" (!), навіть є твердження про те, що він не має "кредиту довіри у своїх співвітчизників" і що "під виглядом багатогранної культури він зраджує як духовну, так і моральну розбещеність", є також мерзенна маленька брехня, як-от той факт, що "він був на смерть п’яний, коли сідав на суд-експрес у Мілані, щоб їхати до Парижу", і, нарешті, є відлуння деяких старих образ, причиною яких, безперечно, були інтелект Вєняви та його невразливість для французькі політичні штучки: "Незважаючи на виявлену сердечність, яка могла б обманути деяких французів, генерал Вєнява завжди був ворожий до нас. Його ставлення до нас виявилося під час війни 1920 року, що також не залишилося поза увагою генерала Вейганда. Він належить до того клану прихильників Пілсудського, на який ми постійно мусили б нарікати".

Вєнява не хотів національного розладу. Він надіслав телеграму до Бухареста, в якій "Болеслав" звучить по-королівськи: "Будь ласка, повідомте кому належить, що Болеслав готовий виконати все, однак просить професора подумати, чи не був би доцільним інший вибір у даній ситуації".

26 вересня французька поліція оточила паризьку друкарню і конфіскувала перший номер емігрантського видання "Польський Монітор" з указом про номінацію (примірники, заховані власником друкарні паном Бистржановським, були згодом продані за великі гроші). Хоча санаційні політики хотіли захистити рішення Мосціцького, Вєнява, вбачаючи в боротьбі, що розпочалася серед емігрантів, загрозу польській єдності перед обличчям ворога, вирішив піти у відставку. У листі до президента він написав:

"Високошановний пане президенте! Дякуючи Президенту за виявлену мені довіру та віру в те, що в кожному випадку я буду діяти тільки з думкою про добро Республіки Польща, цим я подаю Президенту зречення з гідності наступника Президента Республіка Польща (...) Маю честь просити Президента прийняти мою відставку, переконавшись, що я дію в інтересах польської справи".

Венява виявив тут неабиякий характер — він не наполягав на почестях, до яких ніколи не прагнув — без жодного слова поступився Польщі. На практиці це була передача влади Сікорському та його людям. Проте "синові" Пілсудського не пробачили; кампанія цькування проти Вєняви тривала.

Він покинув Рим 12 червня 1940 року. Франція пала, тому він поїхав до Лісабона, а оскільки в Лондоні його не хотіли, то відправився до Нью-Йорка (куди прибув 15 липня 1940 року). Туди почали прибувати й інші прихильники Пілсудського, але втягнути його в політичну гру їм не вдалося. Оскільки треба було утримувати дружину та доньку, він, час від часу, займався журналістикою і палітурництвом (Немає нічого нового під сонцем. Серед паризької еміграції після поразки Листопадового повстання прекрасно займався палітурництвом князь Габріель Огінський, колишній заможний чоловік на Литві та палітурник, під час вигнання чудово переплетав книжкові томи). Ностальгія за Польщею охопила його серце і спонукала написати мемуар під назвою "Про країну дитинства та юності". Він журився, що не може "знайти роботи при якомусь кулеметі чи зенітці". А не міг не з власної вини.

Два місяці перебування в Сполучених Штатах дозволили мені багато чого дізнатися на тему смерть Вєняви, хоча, напевно, не все.

Його "самогубство" було квазі-вбивством, вчинене поляками на ґрунті національної ворожнечі.

Вєнява мріяв про одне – воювати за Польщу в солдатській формі. Деякий час він мріяв створити в США Іноземний легіон. Заступника нашого військового аташе у Вашингтоні, майора Стефана Добровольського, він просив: "Майоре, пошліть мене хоч рядовим піхотинцем!".

Про це він просив Сікорського в листі. Водночас він закликав до національної злагоди й не розривати фракційними чварами тіло пригнобленої нації, щоб не справдилось назавжди те, що передрікав ксьондз Скарга:

"Прийде зі сторони ворог, помітить ваш розбрат і скаже: їхні серця розділені, тепер вони загинуть (...) І цей розбрат наведе на вас рабство, в якому ваші свободи потонуть і обернуться на сміх (...) і накинуть Вам на шиї залізне ярмо".

Він сам подавав приклад: привіз з Польщі і окружив опікою родину Корфантия[13]. Він віддався в розпорядження Сікорського вже в Лісабоні, а з Америки писав йому, переконуючи, що "необхідно повністю припинити існування особистих справ, угрупувань і будь-яких партійних справ, таких шкідливих". Від доньки Вєняви, Зузанни, я отримав чернетку його листа до президента Рацкевича:

"Мені просто соромно повторювати при цій нагоді трюїзм з одного боку, але водночас і найсвятішу істину з другого, що чим важча доля Польщі, тим доцільніша і необхідніша угода між поляками. До цієї злагоди треба прагнути і шукати її скрізь і всіма силами, відмовляючись від усіх партійних, групових чи особистих справ і незгод, які, з огляду на сьогоднішню польську дійсність, є лише привидами минулого".

Він досконало знав ці привиди минулого – ті з XVIII століття, які дозволили сусідам стерти Польщу з мап; ті з ХІХ-го, які призвели до поразки наступних повстань; і ті з ХХ століття, які розірвали болючі слова Пілсудського про батьківщину: "Але ми бачимо це, на жаль, у вічних чварах і сварках, у якійсь насолоді панувати одне над одним. І коли довкола вирують сварки і заздрість, коли тремтить ненависть і палає сусідська образа, солдату важко зберігати спокій".

З кожним днем в Нью-Йорку ​​Вєнява робився все більш неспокійним. Йому пригадувалися й інші слова Коменданта, які він колись сприймав як символічний жарт, а тепер видалися примарною луною. Лехонь записав їх:

"Коли Пілсудський став Начальником Держави, йому довелося їздити по всій країні на всі можливі види святкувань, щоб виявляти однакову увагу та інтерес до всіх округів, станів і партій. Одного разу Вєнява вказав йому, що час їхати, як він сказав, до Богоматері Ченстоховської. А старий на це, трохи подумавши, відповів: — Не можу, бо Остробрамська образиться".

Навесні 1942 року, під час свого другого візиту до Сполучених Штатів, генерал Сікорський запросив Вєняву (посередником був майор Добровольський, улан, звідси його товариські стосунки з Вєнявою) до посольства у Вашингтоні та замість військового посту, запропонував йому... роль посланника в Гавані з титулом "ad personam" (замість) посла! Бажаючи бути будь-яким корисним і водночас змушений утримувати сім'ю, що йому було важко в Нью-Йорку, Вєнява прийняв цю посаду.

Він приготувався їхати і купив квиток на літак на 2 липня. 1 липня о 9:00 він вийшов у піжамі на балкон п'ятого поверху будинку за адресою Ріверсайд Драйв, 3, став на коліна (це бачив водій таксі, що стояв перед будинком), напевно, помолився, а потім зістрибнув. У кишені його піжами знайшли листівку з прощальним текстом, яку генеральний консул в Нью-Йорку, Сильвін Стракач, переслав президенту Рацкевичу. Останнє речення було: "Боже, спаси Польщу!". А після цього лише одна літера: "В".

Так загинув "перший улан Другої Речі Посполитої", кавалер Virtuti Militari, Хреста Незалежності (з мечами), Ордена Почесного Легіону (командора), Білого Орла, Золотого Хреста Заслуги, Італійського королівського хреста святих Маврикія і Лазара та багато інших орденів; поет і "гасконський кадет" в одному тілі; людина, про яку Олександр Завіша писав у своїй прес-епітафії ("Польські Відомості):

"Невичерпний темперамент і велика чутливість, багатогранність талантів, широка освіченість і витончена культура, глибоке почуття патріотизму і честі, цілісність характеру і вірність - ось важливі складові цієї неординарної постаті полководця, дипломата і митця. Він любив рух і божевілля, він любив красу і жест. Але понад усе він любив Польщу, Коменданта і благородство душі".

Польща завжди була на першому місці.

Колись, в "Уланській осені", він так напророкував собі похорон:

"А потім мене покладуть високо на лафеті.

За труною стане бідна сирота – мій кінь.

Мене ж, шволежери, до могили занесете,

А піхота віддасть зброєю салют – як один".

Навіть ця мрія не збулася. Не було ні коня, ні шеволежерів, ні польського неба над цвинтарем.

[12] Посилки Вєняви надходили до таборів військовополонених до кінця 1943 року.

[13] Войцех Корфантий (1873-1939) — польський державний та політичний діяч, один з керівників Третього сілезького повстання, депутат Рейхстагу Німецької імперії та Сейму Польщі I і II скликань.