Першим двом "К" він присвятив чарівний віршик "Моя пара", який починається:
"Коня зі збруєю віддам, коли
знайдеш, подібну до моєї пару:
Моя каштанка і моя коханка" ... ітд.
Про коней у житті Вєняви я вже згадував. Щодо жінок, то називати його, як дехто, "бабієм" було безглуздо. Усі, хто хоч трохи знав Вєняву, знали, що він не ганявся за спідницями — вони самі навалювалися на нього з усіх боків, мало не полюючи за каштановим, а згодом платиновим волоссям і всім іншим, і, звичайно, найкрасивіша з цих сирен це вдавалося. Слонімський підморгував:
"Дзвенячи шаблею, з порогу йде прекрасний Болек,
Любимий Цезаря і божище всіх полєк".
Коли один тип скаржився Слонімському, що його дівчина втекла до Вєняви, поет знизав плечима:
"— Чого ж ти хочеш, серденько, Венява — це непереборна сила".
Дами хвалилися своїми стосунками з ним і надуживали його ім'я. Коли він приїхав до Нового Сонча на інспекцію, йому повідомили, що напередодні одна жінка представилася його двоюрідною сестрою і вимагала надати їй службове авто.
"- Кузина! – прогарчав Венява. - Арештувати! І всіх тих, хто видає себе за кузин!"
Вєнява і "дама"
У Римі полковник Ромейко мав таку пригоду: він зустрів у шинку італійку, яка плакала після того, як її наречений від’їхав на албанський фронт, відвів її до її дому і попрощався з нею біля дверей, а коли розповів Вєняві наступного дня, той розсердився і дав йому урок джентльменства:
"- Пан каже, що вона плакала? І що пан зробив? Що пан зробив?! П-а-а-а-н, холера! Ви не улан, не льотчик, не офіцер генерального штабу і навіть, холера, не порядний пан! Бо що пан зробив? Пан не заспокоїв заплакану жінку, як і личить джентльмену! Пан може зустріти жінку в сльозах, але залишити її плачучою не є достойно джентльмена. Залишають таку, що сміється; пан не знає, як це зробити? То я із сивим волоссям, має пана вчити?".
Венява був надзвичайно популярний у суспільстві, а вже серед дам!... У Польщі поширювався такий анекдот: маршал Пілсудський і Вєнява йдуть вулицею, і жінка, що проходила повз них, запитала свого супутника: "А хто той старий, що йде з Венявою?". Тувім у вірші під назвою "Вєнява" вказав на цю популярність так:
А вчора (не вірите?
без хвастощів! Немає слів)
До мене в таємниці
Маршалек приходив.
І просить таємничо,
Бо справа не публічна,
Він вірить: я допоможу:
— Вєняву знаю лічно!
Тувім, Слонімський та решта літературної "банди" фактично знали Вєняву "як лисі коні" – він був єдиним представником правлячої еліти, який мав постійне місце в їхньому "штабі", на знаменитому мезоніні ресторані "Поміщича", де був тільки один невеликий стіл, для творців.
Третє "К", коньяк чи п'янство Вєняви, демонізували "доброзичливці". Справа в тому, що Вєнява, який легко тримав три чарки горілки пальцями однієї руки, у 1920-1930-х роках, будучи королем усіх закладів Вакха у Варшаві, від "Земянської" ("Поміщичої"), "Адрії", "Оази" та "Європейської", через "Графиню" і "Нарцис" на Віланова, аж до знаменитої корчми Йозека на Гнійній, пив і справді багатенько. В основному це було пов’язано з тим, що всі хотіли пригостити його, а він, маючи стільки талантів, не мав таланту відмовляти. Відомими були його подвиги "під шофе", головним чином пригода, в якій ідеально поєднувалися три "К". Уже не молодий, він сів на коня після пияцької зимової ночі та здійснив чудову сніжну поїздку з Варшави до Закопаного, щоб покататися на лижах (він був чудовим лижником), але, приїхавши туди, зайшов до "Тшаски" щоб погрітися, а потім вийшов на вулицю з такою ж підпитою красунею і через десяток кроків почав її обіймати. Це сталося під запаленим ліхтарем, і жінка прошепотіла йому на вухо:
"- Ну добре вже, Болек, я згодна, тільки згаси цю лампу".
На щорічному балу в "Купецькій Ресурсі", організованому маршалком Пілсудським, завжди повному дипломатів, високопоставлених осіб і вершків варшавського суспільства, панував суворий етикет і був окремий безалкогольний столик для молодих дівчат, які тільки починають виходити в світ. Вєнява непомітно розлила коньяк у глечики з оранжадом, що стояли на столі, і всі дебютантки повністю "улюлюкалися", що викликало скандал. Зі скаргами полетіли і до маршалка, але Пілсудський, хоч і лаяв Вєняву, не вибираючи слів, завжди вибачав йому, як і Наполеон Ласалю. Коли міністр внутрішніх справ поскаржився, що Ласаль спричинив бешкет і образив якогось префекта, імператор відповів:
— Я дуже ціную послуги вашого префекта. Але мені достатньо одного мого підпису, щоб мати другого префекта, а другого Ласаля я не матиму і через двадцять років.